П’ятдесят років у „виноградникові” — Спосіб життя

Так як розповідає Кліфорд Кіоган

ЗАЛ до якого ми прямували тієї зимової ночі 1929 р., був холодний і не нагрітий. Безкилимкова підлога і тверді дерев’яні крісла були корисні, але невигідні. Ми прибули на середтижневе зібрання людей Вартової Башти або Міжнародних Дослідників Біблії, так як вони тоді називалися. Це зібрання доказалось бути поворотною точкою нашого життя. Я і Една планували одружитись на весні і оселитись у місті Окленді. Я працював, ми вибрали собі дім і купили деякі меблі.

Якийсь час перед цим, ми охрестились у воді на символ нашого присвячення. Сидячи поруч, ми тримали в руці тижневий Bulletin (теперішня Наша Служба Царства) І в ньому, жирним шрифтом було виписано шість думку-викликаючих слів, які мали змінити ціле наше життя: „ІДІТЬ ТАКОЖ І ВИ У ВИНОГРАДНИК”. Ми вже ходили проповідувати, але тут було щось спеціального. Ми згодились, так! Підемо в той „виноградник”.

А як це що ми прибули до залу тієї ночі? Як хлопчина, вихований на золотоносних районах Темс долини Нової Зеландії, мої богабоячіся батьки посилали мене до біблійного класу Англіканської Церкви. Там не вчили багато про Біблію, але любитель спорту парафіяльний священик навчав нас як стовпитися навколо футбольного м’яча. Я вірив у Бога, але вчення про трійцю трохи затьмарювало мої погляди.

Пізніше, через мою роботу, я мав близький контакт з смертю. Я був водієм катафалки для трьох директорів похоронних закладів у місті і часто, через смертельні випадки у копальні, я дивився як молода дружина з її дітьми, позбавлені годувальника, впадали в розпач отримуючи малу потіху від їхньої релігії. Я почав шукати відповідь на цю таємницю, що називається „смерть”. Відповіді священика не задовольняли. Я читав багато християнських і нехристиянських творів, але не одержував відповідей до життєвих проблем.

При кінці 1927 року я вибрався з Тауранги де мешкала моя наречена, Една, щоб підтримувати ремесло як м’ясник. Ми з Едною довго обговорили Біблію, і ми здивувались як мало ми знали про неї. Після мого відходу, Една, думаючи що тепер мала добру нагоду збільшити її знання, попросила матір, щоб вона дала їй Біблію, але замість Біблії, мати дала їй книжку: кажучи що ця дуже поможе. Але Една вислала мені ту книжку. Між іншим, того самого дня в якому вона вислала мені ту книжку поштою, згорів їхній дім. Але я одержав книжку, Арфа Божа. Нарешті, я отримав відповіді за якими так довго шукав! І тепер ми сиділи на тому зібранні, маючи в руках запрошення з постановою відповісти на нього, і ,ввійти’ через відчинені „брами”, щоб служити у „виноградникові”.— Ісаї 62:10.

У „виноградникові”

Одружившись, ми звернулися за територією до бюра Товариства Бартової Башти у Стратфільді, Австралії, і нам призначили 400 миль довжини (644 кілометрів) східного берега північного острова Нової Зеландії, район високих гір та берегових степів, великих вівчарських фермів (ранчо), великих та малих маорських поселень, трьох провінціальних сел, двох малих зборів, які сходились по приватних домах, і двох відокремлених сестер; справді ,жниво велике’ та робітників мало’. (Матвія 9:37) Ми вирушили з вісім на шість футів (2.4 на 1.8 метрів) міткальним наметом, 1928 р. Buick автом, з кількома пачками книжок, трохи якогось майна і небагато грошей, але з сильною вірою — і доказалось, що ми з неї найбільше багатіли.

Літо 1930 р., було довге, гаряче та посушливе. Трава сохнула; вівці і худоба слабли та марніли, як посуха вторгувалася у колись плодотворні долини; ріки висихали на струмочки. На підніжках нашого авта Buick ми возили дві чотиригалонні банки води яких наповнювали при кожній нагоді. Чи Єгова наглядав над нами? Одного разу ми прибули до малої ріки і вирішили поставити там табір на суботу і неділю, щоб випрати одяг і наповнити банки водою. Я поставив намет і збирався випорожнити одну банку, щоб набрати свіжої води але з якоїсь причини зупинився і взявся до іншого діла. Десять хвилин пізніше Маорі пастух в’їхав у табір верхи. Він бачив нас з гребеня гори і з’їхав додолу, щоб перестерегти, що вода тієї ріки була дуже забруднена. Я подивився на банку води яку збирався випорожнити і сказав „Дякую тобі, Єгово!”

Ми подались на північ до Східного Мису, доручали Маоріям і власникам вівчарських ферм багато літератури, ставили табір де б не зупинилися ввечері. У наметі ми кухарили і обідали, але спали в авті. Маорі і також Pakeha (білі) люди були добрі до нас. Велика депресія ще не почалась. З одного досвіду я навчився, щоб ніколи не пропускати нагоди, але всім проповідувати правду. Одного дуже гарячого дня я був стомлений. Біля дороги стояв дім, нікого не було видно, але я чув що хтось пиляв дрова на далекому пагорку по другому боці глибокого яру. Мені пригадались вигідність і холод і я, подався до авта, але приближаючись до нього подумав, Чому я так роблю? Я подорожував таку дорогу, щоб говорити людям про Боже царство, але тепер так як Йона, відходив у протилежну сторону. Я вернувся і перейшов драговину до працюючого чоловіка. Він вислухав мене з великим зацікавленням і взяв собі всю літературу з мого портфеля, 15 книжок і 17 книжечок!

Пам’ятна ніч

На верху миса ми перебули одну ніч про яку ніколи не забудемо. Їдучи понад беріг і шукаючи вигідного місця, щоб на ньому поставити намет, ми влаштувались на трав’яній рівнині долини маорі селища. На далекому кінці стояла купа скелів; околиця була кам’яне, сухе русло ріки так що було трудно забивати кілочки намету. З позад гір сходив гарний повний місяць як ми вечеряли варену картоплю і kumera (солодкий корениплід) за яких протягом дня замінювали книжки. Незабаром з’явився гість, білий власник близького пагорка. Він щиро турбувався нашою безпекою, навіть випитував чи в нас було чим оборонятись, бувши певний, що ми не будемо спати тієї ночі на цьому місці. Він пропонував, щоб ми поставили намет на його землі. Ні, ми не порушували межі чужого землеволодіння; це була громадська земля, але на цьому місці не було розсудливо таборувати. Не бажаючи стати нерозсудливо сміливими, ми таки вирішили не переноситись. Наш доброзичливий друг відступив, запевняючи, що не буде загашувати світла в його домі, і щоб ми вибралися коли обдумаємось.

Ми цікавились знати про що він говорив нам. У сучасній Вартовій Башті була стаття: „Ангели в Сіоні”, отже ми сиділи на підлозі нашого намету і читали при світлі свічки як „ангел Господній табором стає кругом тих, хто боїться його”. Ніч минула, місяць заступило раннє сонце, і все було гаразд. Під час дня ми випитували декотрих людей, а вони казали, що ми таборували на стародавньому маорійському полі битви. На тому самому місці на якому ми були поставили намет, колись відбулось масове вбивство і місцеві люди вірять, що під повним місяцем духи тих вбитих вояків вертаються, щоб знову воювати. Наш добрезичливий друг уже так довго мешкав між маоріями, що вірив так як вони. Він ніяк не розумів, як ми переживемо ту ніч.— Псалом 34:8.

У небезпеці від землетрусів

Літо змінилося на осінь. Подорожуючи побережжям ми прибули до провінціального міста Гісборн в якому був малий збір. Люди вже відчували депресію. Збір був бідний, але ділився чим мав. Прийшов червень і час входити дальше в нашу призначену територію. Кілька місяців раніше великий землетрус був спустошив багато цієї околиці. Села Нейпір і Гейстінгс були майже цілком знищені. Тепер було трудно доручати людям літературу. Грошей бракувало, отже ми обмінювалися книжками за поживу, а за гроші купували бензин. Землетруси продовжувались, деколи вісім або дев’ять разів на день. Вночі ми відчули як вони проходили поля немов гуркіт тяжкого вагона.

Я думаю що найчудніше відчуття є сидіти в авті під час буйного землетрусу. Коли авто почало коливатись, то я потискав гальму, але це нічого не помагало; авто коливалося разом з землею. Отже, одної ночі коли ми таборували біля Могака ріки, в якій то околиці, під час великого землетрусу, кілька акрів доброго пасовиська зсунулось в море, ми прив’язали авто до великого дерева й спали в ньому. Тієї ночі відбувася великий трус, але не пошкодив нам.

Важливі досвіди

В Нейпірі нам допомагала дуже активна родина Тарега з роду маорі. Вони дали нам малу хатину і звідти ми ходили проповідувати в території. У проповідуванні від дому до дому було багато гарних і заохочуючих досвідів. У цій околиці ми брали участь у двох важливих подіях. Пополудні одної неділі в жовтні, 1931 р., ми зійшлись з Тарега родиною, щоб узяти на себе нове ім’я „Свідки Єгови”, якого вибрано на конвенції в Колумбус, Огайо, раніше того року. Як ми тішились, що тепер мали точну тотожність! Наступного дня вранці, з великим запалом я застукав у двері і з гордістю сказав: „Добрий ранок. Я є один із Свідків Єгови”. Відношення? Пусте здивовання і відповідь: „Хто ж вони такі? Я ніколи не чув про них”. Яка різниця сьогодні! — часто люди відповідають: „Ви завжди приходите до нас! Чому ви так часто відвідуєте нас?”

Інше важливе призначення було доставляти всім священикам, політичним діячам і провідникам індустрії книжечку Царство, Надія Світу. Наші інструкції були такі: Лишайте їм книжечку без різниці чи вони приймають її чи ні. У Нейпірі і Гейстінгс було багато священиків і я мав гарний час зустрічатись зі всіма. Декотрі були терпимі; інші лютували. Два розгнівані священики грубо поводились зі мною. Один з них, чоловік великого росту, розчервонівшись від гніву, схопив мене за обшивку, потягнув кілька ярдів, і разом з книжечкою, кинув мене по сходах додолу. Я встав на ноги, взяв книжечку, вернувся, поставив її йому вноги і сказав: „Не топчи Царства”! Він задихався від розстроєння. Але його таке повідомлено.

Протягом великої депресії

Якщо народження нашої першої дитини зближалось, то ми подались на північ до моїх батьків у Ваїгі. У тому місті був малий збір, який сходився у домі Фред Франкса у Ваїкіно. Півострів Коромандаль був у території Воїкіно збору, але в ньому ще не проповідували, отже Фред запросив, щоб я допоміг йому. Охочо! З двома новими шинами, яких мені збір подарував, я був готовий до безформних доріг нерівного півострова. Лишивши Едну в Ваїгії, я навантажив у авто намет, і велосипед, щоб відвідувати місця до яких неможливо їхати автом і подався відвідувати хатини по лісах, відокремлені прибережні ферми і цьому подібне. Тому що робітники на молочних фермах починають працювати в о 5 годині вранці, то я відвідував їх у о 6-ій, і одного ранку до о 8-ої години доручив 26 книжок. У малому районі Коромандалі, до о 11-ої години вранці, я доручив людям цілу коробку книжок. Протягом цього часу, авто, бувши вже 12 років старе, не давало нам жодного механічного клопоту, хоч одного разу ми мало що не згубили його у переїзді припливно-відпливної ріки під час затоплення.

На нас уже найшла велика економічна депресія. Весною 1932 р., я з Едною й нашим дев’ятимісячним сином, Давидом, зв’язалися з родиною Артур Ровом і Марією Вілес і подались на довгу подорож на конвенцію у Веллінгтоні. На конвенції зорганізовано дві піонерські групи, щоб одна обслуговувала північний острів Нової Зеландії, а друга південний. Наша група, призначена до північного острова, мала центр у Палмерстоні-Норт, в якому то місті брат був дав нам його гарний дім. Ми стали гуртком дружньо зв’язаних піонерів і працювали по містах і сільській території. Отже з змішаним почуттям ми одержали інструкції від австралійського відділу Товариства Вартової Башти, щоб переставити групу до Окленду, тому що там „клас вибраних старших”, спричиняв розділення в зборі. Ми мали відкрити піонерський дім, щоб працювати з братами і зміцняти тих, які залишались вірними Божій організації.

Єгова постачає

Але, як нам перевезти всі наші пожитки 375 миль (600 кілометрів) до Окленду? Найтрудніше буде купувати бензин для двох машин, тоді коли в нас було дуже мало грошей. Ми розпродали все крім життєвих потреб, і мали досить грошей оплатити перевіз товарним поїздом і купувати бензин для одної третини дороги. Якщо це була воля Єгови для нас, то ми вірили, що з часом прибудемо до Окленду. Ми планували зупинитись у досить великому селі Вангануві, щоб дати людям у ньому свідоцтво і доручити досить літератури, щоб було за що купити бензин до Окленду. Ми зробили розпорядок, щоб пошту відсилали до Вангануви. Коли в тому місті я одержав лист, то в ньому був шматочок твердого паперу обв’язаний тонким. І між паперами був банкнот 5 фунтів стерлінгів. П’ять фунтів! Під час депресії, 5 фунтів були великі гроші (у тому ж часі дорівнювали 25 доларів). Наші очі залились слізьми. Ми справді ,скуштували і бачили, що Господь був добрий’, дуже добрий. (Псалом 34:9; 34:8, Переклад Куліша) Як ми тішилися, що зробили Його своїм сховищем. І так сталось, що з повним баком пального, ми приїхали до Окленду.

Ми найняли великий дім і почали підбадьорювати вірних братів. Незабаром збір добре діяв. Кілька щирих, але зніяковілих братів, які спершу наслідували тих кількох невірних вибраних старших, знову пристали до вірних.

Десь тоді ми почали проповідувати звуковим автом, грали коротенькі записані на грамофонних пластинках промови брата Руттерфорда, з грамофоном на задньому сидінні, а з голосником влаштованим на верху авта. Багато людей дуже оцінювали ці програми. По декотрих католицьких околицях, люди сходились, щоб виливати їхнє незадоволення, стараючись зірвати голосник з авта, але він був добре прикріплений. Тоді, вони старались відчинити двері машини. Коли це не вдалось, то хитали автом. Так як ми казали „завжди щось цікавого буває”.

Воєнні труднощі

Депресія вже минула і незабаром ми розпустили піонерський дім. Я з Едною вибрались до околиці Морінсвил, де не було вісників, але в якому то місті я міг працювати як м’ясник. З часом там відкрито збір з 12-ох вісників. Тоді прийшла Друга Світова Війна з її труднощами. Не вистачало бензину для наших машин. Ми знову користувались велосипедом. Звичайно, внеділю ми мусили їздити 36 миль (58 кілометрів) велосипедом, лише щоб відвідувати братів і провадити з ними студію Вартової Башти.

З війною прийшла і заборона нашої роботи. Нашу організацію оголосили незаконною і зразу заборонили нам сходитись на зібрання. Навіть коли б два свідки зійшлись на розі вулиці, щоб обговорювати їхнє проповідування від дому до дому, то це становило незаконне зібрання. Але пізніше полегшили заборону.

Продовжуючі привілеї

Прийшов 1945 рік і ще одна зміна, цей раз назад до Тауранги, де був тільки один свідок. Спочатку ми мешкали в домі цього свідка поки не пошукали свого власного. У нас тепер був син і дочка, отже я став працювати в місцевій м’ясній крамниці. Незабаром приїхали інші брати з їхніми родинами і ми відкрили маленький збір. Збір збільшувався, і сьогодні в тій околиці діють три збори й кожний має свій власний Зал Царства.

У 1952 р. наша родина вернулась назад до Окленду. Мене призначили наглядачем міста і я там мав багато привілеїв. Після відвідин братів Норра і Адамса в 1956 р., мене призначили купити ділянку землі в Нью Норт Ровд, на якій Товариство побудувало гарний новий будинок, щоб до нього перевезти відділ Товариства Вартової Башти з Велінгтону до Окленду.

Озираючись на минуле

Таким то чином дні у „виноградникові” збігалися в роки, а роки в десятиліття — працюючи тут, допомагаючи там, ходячи на зібрання та на конвенції, пригадуючи собі численні благословення, великі й малі. Любов та повага братів завжди дуже підбадьорювали, яких ми дуже оцінювали.

Наші діти також доказались бути благословенням для нас. Обоє піонерували якийсь’ час, а також декотрі їхні діти. Мій син і зять служать як старші в зборах Окленду, а найстарший внук служить як службовий слуга. Тепер у нас є маленький правнук, якого, якщо Єгова дозволить, я ще бачитиму як він буде прославляти Його ім’я. Чого ж більше хтось може бажати? Мати таку спорідненість з Єговою і з Ісусом Христом — це скарб, якого жодна людина не може відібрати.

Одна річ якої я навчився з моїх років служби є, щоб ніколи ,не погорджувати днем малих речей’. (Захарії 4:10) Я пригадую собі наші зібрання по скромних домах братів, а тепер бачу обклеймовані, завжди поширюючіся Зали Царства, і є переконаний, що для нас справді сповнилось пророцтво Ісаї 60:17. „Каміння” стали „залізом”, а „залізо . . . сріблом” і „мідь . . . золотом”. Обіцяний „мир” справді був ,призначений нашим дозором’. Ми також пригадуємо собі багатьох гарних друзів, братів і сестер, які роками співпрацювали з нами. Багато з цих уже вибрались. Декотрі пішли до нових і більших призначень; інші спочивають у могилі, в яку ми положили їх з сумним „добраніч”, щоб вони повернулись в яснішому дні до привіту „добрий ранок” на райській землі.

Ми знаємо, що робота у „винограднику” ще не докінчена. Вона доказалась бути дуже бажаним способом життя. Як краще хтось може проживати роки; яких Єгова дає нам?

Одна думка не щезає як я думаю про минуле. Це є спостереження і догляд Бога Єгови та його Сина, Ісуса Христа всіх тих, які взяли на себе Ісусове ярмо і ходять слідом за Ним. Буває так як каже Псалом 37:25: „Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, і нащадків його, щоб хліба просили”.

[Карта/Ілюстрація на сторінці 21: Една і Кліфорд Кіоган]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

„Ідіть також і Ви у Виноградник“

НОВА ЗЕЛАНДІЯ

ПІВНІЧНИЙ ОСТРІВ

Окленд

Темза

Ваїга

Морінсвил

Тауранга

Опотікі

Гісбурн

Напір

Гастінгс

Вангані

Даневірк

Палмерстон Норт.

Веліньґтон