Від слави футболіста до побожности

Я ВИРІС у малому вуглегірничому селі в Йоркшір, Англії. Хоч я не любив ходити до школи, то спорт дуже цікавив мене. Головно я любив грати у футбол (копаний м’яч).

Одного дня, закінчивши грати в шкільній команді, один розвідник таланту запросив мене грати для команди Wolverhampton Wanderers Football Club. Це не справило на мене глибоке враження. Закінчивши школу, звичайно я сподівався працювати в місцевій вуглекопальні, але мати порадила мене піти до Вулвергамптону і довідатись, що клуб мав сказати, маючи на увазі їхню пропозицію. Отже, я згодився на це.

Відвідіни були незабутні. Я відчув атмосферу хвилювання. Директор був щирий чоловік і умовив мене підписати контракт з командою „Wolves”, („вовки”) так як команда називалась.

Я мав 17 років, коли мені дали нагоду грати в першій команді. Змагання відбулися у Лестер і ми виграли. Друге змагання відбулось вдома і я виграв гол. На спортивній сторінці часопису появився заголовок, „Нова Зірка Народилась!”

Життя, як футболіста

Єдиний час, коли я дійсно був щасливий, було тоді, коли грав у футбол, а особливо, коли вигравав гола. Я пам’ятаю, як одного разу у Престоні, я вдарив м’яч коло 35 ярдів (32 метри) і забив гол. Я ще бачу, як м’яч зайшов прямо в верхній куток сітки мов ракета. Тоді я побіг 35 ярдів де стояли захисники команди Wolves, позаду воріт, підніс затиснені кулаки, питаючи їх, чи вони вже колись бачили щось підібне. Натовп віднісся до цього жесту і повторно співали моє ім’я.

Кілька разів мене вибирали грати з англійською командою Under-18, нарешті по стороні англійської команди Under-23. Багато казали, що з часом мене виберуть грати для збірної англійської команди.

Проте, бувши славним футболістом не розв’язало моїх особистих проблем життя. У мене був бунтівницький напрям; я не дбав, що ставалось з іншими. Я так погіршився, що керівник команди зробив розпорядок для мене відвідати психіатра. Але я не змінився. Тоді, одного дня я зустрівся з Джіною і незабаром ми вирішили одружитися. Керівник команди дуже тішився цим. Він надіявся, що коли одружуся то буду більш стійким.

Джін дуже подобалась мені, тому що була гарненька. Вона казала, що я теж їй подобався, тому що був смішний, але в дійсності ми не любили один одного. Джін сказала, що мати побачення з славним футболістом була одна річ, але бувши замужем за нього була цілком інакша справа. Після кількох тижнів наше одруження дуже напружилось. Одного разу, я розлютився і кинув у Джін чайник, який вдарив її стегно, а тоді розбив скляні двері. За це вона взяла ножиці і порізала на кусочки мій новий костюм. Я думав покинути Джін і через мою погану поведінку, вона навіть погрожувала відібрати собі життя.

Дотик зі Свідками Єгови

Після двох місяців одруження, хтось застукав у наші двері і чоловік, якого я пізніше знав по імені Кен, представив себе бути Свідком Єгови. Побачивши, що він представляв релігію, я зараз відповів, що не цікавився. Але, ‘ніж я встиг зачинити двері він запитав мене чи я хотів би побачити мирну землю. Я не відповідав на це запитання, але відчув бажання розказати йому про спосіб, яким мій батько і наймолодша сестра померли. Я це зробив.

Мій батько був популярним, дуже шановним чоловіком, який помер на рака у 42 році свого життя. Я ще досі пам’ятаю гіркість, яку я відчув, коли стояв над його могилою. Два тижні пізніше померла моя наймолодша сестра. Серце матері було прибите горем. І я не можу забути, коли як хлопчина 11 років віку, я ніс по сходах мертве немовлятко і положив його в ліжко. Чому все це трапилось?

Кен запитав мене чи я вірив, що Бог міг виправити всі речі. Я пам’ятаю, як я рішучо відповів, „Ніколи!” Тоді Кен показав мені у Біблії 2 Тимофія 3:1—5 і там одна фраза захопила мою увагу, тобто „люди будуть самолюбні”. Я сказав: „Сьогодні люди так поводяться”. В дійсності, я признав, „я сам є такий”! Він пояснив, які обставини будуть існувати протягом цієї доби, яку Біблія називає „останні дні”. Він пропонував продовжувати нашу дискусію слідуючого тижня, і я згодився на це. Ми почали студіювати Біблію при допомозі книжки Правда, Яка Веде До Вічного Життя. Джін висміювала мене за те, що я читав Біблію, але коли переходила кімнату четвертого тижня, то поставила Кенові запитання і він дав їй відповідь. Вона поставила йому ще одно запитання, і незабаром Джін сама почала брати участь у студіях.

Незабаром Кен запросив нас до Залу Царства. Бувши дуже зосереджений на самому собі, я цікавився знати, яке враження я зроблю, коли піду з ними на зібрання. На протязі першого зібрання я почав пошепки розмовляти з особою, яка сиділа біля мене, коли служитель чемно попросив мене, щоб я сидів тихо. Я не образився цим. Після зібрання, чимало людей представили себе і питали, як я називався. Дивуючись, що вони не пізнали мене, я відповідав, що називався Петро Нолс. Вони навіть не знали, що я був футболістом. Коли запитали, „З якою командою ви граєте?” то це була остання соломинка. Я думав, що всі в Вульвергамптоні знали мене. Мої досвіди того вечора були початком багатьох, які допомогли мені побачити себе тим, чим я дійсно був.

Джін і я продовжали вчитися. Але наша проблема була у пристосуванню Божого Слова до нашого життя. У нашому домі ми ніколи не практикували принцип „Сонце нехай не заходить у вашому гніві”. (Ефес. 4:26) Мені було трудно відпочивати. Я завжди був дуже нервовий. Навіть під час біблійної студії, я сідав то в одно крісло, то в друге, а тоді нарешті на підлогу. Грання в футбол приносило напруги. Тому я завжди був напружений, і це доводило до сварок з Джіною. Футбольна слава не допомагала нашому подружньому життю.

Любляча допомога тоді, коли нам було потрібно її

Одна річ, яка зробила глибоке враження в цьому часі, була добрість збору. Свідки показували нам чудову гостинність. Яка несхожість у товаришуванню з іншими футболістами? Вони ніколи не запрошували нас до своїх домів, і ми ніколи не подумали запросити їх до нашого. Але тут ми знайшли людей, які дійсно могли жити у новій системі про яку ми вчились.

На протязі мертвого сезону на 1968—1969 р, разом з кількома британськими командами, ми згодились грати турнір у Сполучених Штатах, щоб поширити футбол. В Америці я зустрівся зі Свідками Єгови. Один з цих дуже гарно доглядав мене, коли ми перебували в Канзас і протягом шістьох тижнів, брав мене на декотрі зібрання, а також до бюра де добровольці приготовлялися до конвенції Свідків Єгови. Пригадуючи собі це, я тепер бачу, що то був критичний час мого духовного поступу.

Два різні способи життя

Вернувшись до дому команда почала приготовлятись до нового сезону, але збір приготовлявся піти до Вемблі стадіону, не, щоб дивитись на футбол, але на „Мир на Землі” міжнародну конвенцію Свідків Єгови. Я ніколи не забуду того тижня, бо крім того, що був на присутній першій конвенції, я також мусів грати у трьох футбольних змаганнях. Тут я мав чудову нагоду порівняти атмосферу у вбиральні футбольців з дружнім духом на конвенції. Я дивився на натовп, який прийшов на гру, а тоді порівняв його з 82.000 присутніми, які в неділю зійшлись на конвенцію Свідків Єгови. Того тижня я переконався про різницю між життям славного футболіста, а життям побожности.

Проте, я далі вірив, що міг грати в футбол і бути Свідком Єгови. Одного вечора я запросив предсідника нашого збору прийти і подивитись, як я грав у футбол. Ми виграли і я був забив один гол. Пізніше того вечора він відвідав наш дім і ми трохи поговорили. Наостанку я запитав його, що він думав про нашу гру. Я Дуже здивувався, коли він відповів, що бачив інакшу особу на футбольному майдані від тієї, що приходила на зібрання до Залу Царства. Я пояснив, що перед кожним змаганням я молився, щоб Єгова допоміг мені затримувати самоконтролю. Однак, він сказав, що на футбольному майдані я часами був подібний до гладіатора. Але це не переконало мене.

Пізніше, коли ми грали проти команди Manchester United, товпа дуже захоплено вітала мене. Вона співала: „Дайте м’яч Нолсові; ми бажаємо голів!” І все, коли я забивав гол, то вони дичавіли і ще більше викликували моє ім’я. Поступово я почав розуміти, що надзиратель говорив мені правду. Багато людей рахували мене немов я був якимось богом. Це була форма ідолопоклонства, і я знав, що так робити не було правильно. Однак, я не хотів покинути грати у футбол. Я пам’ятаю, як перед одним змаганням я молився до Єгови: „Прошу Тебе допомогти мені об’єднати цих двоє. Прошу допоможи мені затримувати самоконтролю і прошу, Єгово, допоможи мені забити три голи, через Ісусове ім’я. Амінь”. Але в моїм серці я знав, що мої дні славного футболіста вже наближалися до кінця.

Мій вибір — наслідки

Одного дня під час інтерв’ю з народним спортом журналістом, я згадав, що думав покидати гру. Він побіг за фотографом, і другого ранку помістили цю новину на спортивних сторінках у газеті! „Петро Нолс Стається Свідком Єгови — Думає Покидати Футбол!” Відтоді, все дуже скоро відбулось. Я знав, що бути Свідком Єгови і побожно служити Єгові може дати мені нагоду на вічне життя. Футбольна слава ніколи не дасть мені цього. Отже, до кількох тижнів я вирішив покинути гру. Моя остання гра була у змаганні проти Nottingham Forest.

Три тижні пізніше, Джін і я охрестились на символ нашого посвячення служити Єгові. Крім пізнішого змагання у рекомендаційній грі мого брата Сирила, щоб сповнити обітницю, я вже більше не вернувся до мого колишнього життя у світі футболу.

У нашому зборі тоді служило двоє повночасних вчителів Біблії і ми відкладали багато часу ходити з ними в службу, щоб проповідувати людям добру новину Божого царства від дому до дому. Часто люди запрошували нас до своїх домів, і часто лишали їм Правда книжку. Але говорити людям про Біблію було трудно, і протягом більше, як два роки ми не могли розпочати біблійної студії. Люди хотіли говорити тільки про футбол. Було чимало натиску зі всіх-сторін, щоб я вернувся назад до футбольної гри. Крім цих листів упрошуючих мене вернутись назад до гри, то також було багато листів від Свідків цілого світу, які заохочували мене не покидати моєї віри. Дійсно, ми відчували, що були частиною світового товариства братів і сестер. Ми не покинули її, і до шістьох місяців мали привілей відкладати цілий наш час проповідувати добру новину Божого царства, а тоді, дев’ять років пізніше, мені дано привілей служити, як старший в нашому зборі.

Нема сумніву, що коли б Джін і я не служили Єгові, то вже були б розійшлись. Наша віра справді з’єднала нас. Тепер ми є задоволені, бо знаємо чого можемо сподіватись у майбутності. Певно, у нас далі є вдачі та невдачі, але завдяки пораді з Божого Слова, ми тепер можемо подолати наші проблеми, які можуть прийти.

Один біблійний текст, який витворив глибоке враження на мене був у 1 Тимофія 4:8, де є сказано: „Бо вправа тілесна мало корисна, а благочестя корисне на все, бо має обітницю життя теперішнього та майбутнього”. Думаючи про те „майбутнє життя”, я чекаю на час, коли знову побачу мого батька і молоденьку сестру, разом з мільйонами інших людей, що незабаром воскреснуть до життя саме тут на землі у Божій новій системі. Обдумуючи „теперішнє життя”, я тепер є багато більш задоволений, ніж тоді, коли грав у футбол.

Деякі можливо думають, що можуть бути фаховими футболістами, а також християнами, але я не міг цього зробити. Протягом змагань, то дуже трудно, часами неможливо, затримувати самоконтролю. Ігра є шалено конкуруюча і так часто поширює ідолопоклонство. Коли пригадую собі час, як товпа виспівувала моє ім’я, рахуючи мене за бога, то тепер бачу яке небезпечне це може бути. Тепер я відчуваю спокій. Поклоніння Єгові принесло мені душевний мир, як також дуже багато вірних друзів. Воно допомогло мені любити, не тільки самого себе, але також мою дружину і понад усе, Бога Єгову.— Мат. 22:37—39.

Я вже мав життя славного футболіста. Тепер я бажаю жити тільки життям побожности.— Внесок.