Єгова навчав мене з юності

Та щось я забігаю наперед. Почну спочатку. Народився я під час Другої світової війни у місті Калгарі, в Канаді. Наприкінці 1940-х років молодий піонер, на ім’я Дональд Фрейзер, постукав у наші двері і моя мама вирішила вивчати Біблію. Через серйозні проблеми зі здоров’ям вона не могла брати повноцінну участь у житті збору. Але мама дуже любила правду і в 1950-му охрестилась. На жаль, через два роки вона померла. Мій батько тоді не був братом, але погодився, щоб Свідки провели похорон.

Через кілька днів після того, як маму поховали, літня помазана сестра Еліс запросила мене на зібрання. Коли в мами були сили, вона ходила на зібрання і брала мене з собою, тому Еліс мене вже знала. Я попросився в батька піти. Він дозволив і сказав, що піде разом зі мною — «лише разок», щоб подякувати брату, який виголосив похоронну промову. Ми прийшли на Школу теократичного служіння і службове зібрання. Того вечора програма була ніби спеціально підібрана для мого батька. Колись він вчився ораторського мистецтва і тому зміг оцінити рівень промов. Батько вирішив приходити щотижня, а з часом почав ходити і на всі інші зібрання.

Треба вам сказати, що у ті часи на початку зібрання брат зачитував імена тих, хто був записаний у Школу теократичного служіння, і кожен відповідав: «Присутній». Одного разу я попросив, щоб на наступному зібранні зачитали і моє ім’я. Брат похвалив мене, але не поцікавився, чи я розумію, що це означає.

Я й не думав виступати з учнівськими завданнями. Мені просто хотілося, щоб моє ім’я прозвучало на зібранні. Наступного тижня, коли мене назвали, я гордо відповів: «Присутній». Після зібрання всі підходили і хвалили мене. А ще через кілька тижнів мені доручили виступити з промовою — про це я розповів на самому початку.

Знали б ви, як я злякався! Тоді учнівські завдання тривали від 6 до 8 хвилин, просто зачитати уривок з Біблії нікому не доручали. З підготовкою промови мені допоміг батько. Він змусив мене повторити її 20 разів. Після виступу відповідальний брат підказав мені, над чим я маю працювати. Відтоді Єгова ще багато чого навчив мене за допомогою мого батька, здібних братів та сестер і своєї організації.

ПРОДОВЖУЮ ВЧИТИСЯ

Проповідувати мене навчала Еліс, про яку я вже згадував. Тоді при дверях зачитували три уривки з Біблії і пропонували якусь книжку. Коли підходила моя черга робити вступ, розмову починала Еліс. Вона представлялася, порушувала якусь тему, а потім просила мене зачитати перший уривок з Біблії. З цього моменту розмову продовжував я: зачитував другий, третій уривок і пропонував публікацію. З часом я навчився самостійно починати розмови при дверях. Потім мене вчив проповідувати батько: він охрестився наприкінці 1954 року. Оскільки мами з нами не було, вся відповідальність за те, щоб прищепити мені любов до правди, лягла на плечі батька. Він дуже серйозно ставився до всього, що було пов’язане зі служінням Єгові. У мене ніколи не виникало запитання, чи ми підемо на зібрання, і я завжди знав, що зранку в суботу та неділю ми будемо проповідувати.

У школі відмінником я не був, але протягом 12 років навчання здобув знання, якими користуюся усе своє життя. Наприклад, я добре вивчив математику і граматику англійської мови. Тепер я служу в письменницькому відділі і дуже радий, що був уважний на уроках англійської мови та на заняттях з письменництва.

Мене часто запитують, звідки в мене любов до музики. Музикою захоплювалися обоє моїх батьків. У сім років мене записали на уроки фортепіано. Моя вчителька вважала, що в мене немає здібностей, і порадила батькові більше мене не приводити. Тепер я розумію, чому вона так думала: тоді в мене не було великого бажання вчитися.

Через кілька місяців батько знайшов іншу вчительку. Вона мене вчила не тільки грати на фортепіано, а й співати. Цього разу я досяг успіхів. У мене був непоганий голос. Як сопрано я брав участь у конкурсах і навіть перемагав. Я думав, що стану вчителем музики, почну добре заробляти і служити піонером. Але потім я зрозумів, що треба буде присвятити багато часу на підготовку до іспитів з гармонії, історії музики, композиції. Тому я залишив навчання і став піонером. Це був 1963 рік.

ПРИЄМНІ СПОГАДИ ПРО ПІОНЕРСЬКЕ СЛУЖІННЯ

Через рік мене призначили спеціальним піонером у містечко Капускасінг (провінція Онтаріо). Моїм напарником був Деніел Скіннер — брат, удвічі старший за мене. Від нього я більше дізнався про те, як функціонує збір. У службовому комітеті збору я почав служити, коли мені було 20. А отже, я мав ще багато чого навчитися. Я в захопленні від того, що організація знову приділяє чимало уваги навчанню молодих братів. Вони можуть стільки зробити для Єгови, навіть у дуже юному віці! Потрібні лише бажання і зусилля.

Життя в Капускасінгу випробовувало нас на міцність. Взимку, наприклад, температура могла впасти до мінус 44 градусів і в «теплі дні» піднятися лише до мінус 33. А ми з Деніелом майже скрізь ходили пішки! Однак було і багато приємного. Саме там я зустрів сестру на ім’я Лінда Коул, яка пізніше стала Ліндою Сплейн.

Лінда любила проповідувати, і дуже часто люди погоджувалися, щоб вона приходила до них знову. Її знали як щедру, сердечну, компанійську дівчину. Її мати, Голді, була Свідком Єгови. А от батькові Лінди, Аллену, це спочатку не подобалось. Попри негативне ставлення чоловіка, Голді регулярно брала Лінду та її братів, Джона і Гордона, до Залу Царства, вона навчала їх проповідувати. Зрештою і Голді, і всі троє дітей стали піонерами. Через роки Аллен теж охрестився і віддавав збору багато сил.

У 1965 році мене запросили у Школу служіння Царству. Навчання тривало місяць і проходило в канадському Бетелі. Тоді ж мені запропонували подати заяву на навчання у школі «Гілеад». Я не уявляв себе місіонером, але заяву все-таки заповнив. Мене запросили у 42-й клас. Викладачі «Гілеаду» регулярно писали звіти про нашу успішність і давали їх нам. У першому звіті мені рекомендували якомога більше дізнатися про організацію. Для мене, 21-річного юнака, ця порада була дуже вчасною.

У школі «Гілеад» нас навчали, як поводитися з представниками засобів масової інформації: радіо, телебачення, газетних видань. Я був у захваті. Тоді я й не здогадувався, що ці знання мені дуже знадобляться. Але про це я розкажу пізніше.

ЇДУ В СЕНЕГАЛ

Через кілька днів після випуску я і мій напарник Майкл Геле вирушили у місце свого призначення — африканську країну, Сенегал. Тоді там було всього лише 100 вісників на всю країну.

Через кілька місяців мене попросили раз на тиждень допомагати у філіалі. По суті, це була лише одна кімната в місіонерському домі. Еммануель Патеракіс, наглядач філіалу, не давав мені забувати, що, хоч би яким скромним був філіал, він представляє в країні організацію Єгови. Одного разу брат Патеракіс вирішив, що всім місіонерам треба надіслати підбадьорливого листа. У ті часи не існувало якогось дешевого і легкого способу розмножити текст. Кожен лист треба було надрукувати вручну на машинці. Це був величезний обсяг роботи, особливо якщо взяти до уваги, що ніяких виправлень не допускалося!

Пропрацювавши того дня до пізнього вечора, я вже збирався додому, як брат Патеракіс підійшов до мене з конвертом. Він сказав: «Дейвіде, тобі лист від організації». Коли я відкрив конверт, то побачив один з листів, які сам надрукував. Цей випадок нагадав мені, що, незалежно від того, великий філіал чи маленький, до організації треба ставитися з глибокою повагою.

Я подружився з багатьма братами й сестрами у зборі, проводив з ними майже всі суботні вечори. Так приємно згадувати ті часи! Ми і досі підтримуємо контакт. У Сенегалі я говорив французькою, і потім, коли ми відвідували філіали по всьому світі, вона мені не раз знадобилася.

У 1968 році ми з Ліндою заручилися. Ми хотіли залишитися в Сенегалі і служити піонерами, тому я почав шукати роботу з неповною зайнятістю. Але минали місяці, а нічого не знаходилось: у Сенегалі рідко брали на роботу іноземців. Зрештою я повернувся в Канаду, там ми з Ліндою одружилися і нас призначили спеціальними піонерами в Едмундстон (провінція Нью-Брансвік) — маленьке місто на кордоні з провінцією Квебек.

СЛУЖИМО В НЬЮ-БРАНСВІКУ І КВЕБЕЦІ

В Едмундстоні не було місцевих вісників і лише кілька людей вивчали Біблію. У цьому католицькому містечку майже до кожних дверей було прикріплено табличку: «Свідкам Єгови вхід заборонено». У ті часи не було рекомендації звертати увагу на ці написи, тому ми проповідували, не пропускаючи жодного дому. Кожного тижня церква публікувала в місцевій газеті оголошення: «Влаштуймо полювання на відьом: дамо жару Свідкам Єгови!». У місті було тільки чотири «відьми»: Віктор і Вельда Норберги, Лінда і я. Тому всі розуміли, про кого йшлося.

Я досі пам’ятаю перший візит районного наглядача. Наприкінці тижня він сказав: «Мабуть, найбільше, чого ви тут можете досягти,— це розвіяти упередження». Ми вирішили серйозно поставитися до його слів і дуже старалися. Поступово люди почали помічати різницю між скромними Свідками Єгови і пихатими католицькими священниками. Тепер у цьому місті є маленький збір.

У невеличкому Едмундстоні ми провели приблизно рік, а потім нас призначили у великий збір в місті Квебек. Брати і сестри тепло нас прийняли. Правда, ми встигли прослужити тут лише пів року, потім нас призначили у районне служіння.

Наступні 14 років ми відвідували збори у провінції Квебек. Це був дивовижний час. Робота кипіла. Нерідко в одному зборі охрещувалося відразу кілька сімей!

СПОГАДИ ПРО САМОЖЕРТОВНИХ БРАТІВ І СЕСТЕР

Братів і сестер у Квебеку не можна не любити. Вони відверті, життєрадісні та енергійні. Але декому з них було нелегко прийняти біблійні істини. Крім того, іноді вони стикалися з ворожістю своєї сім’ї. Бувало, батьки ставили дітям ультиматум: «Або ти припиняєш вивчати зі Свідками, або йдеш з дому». Але юні брати і сестри не піддавалися. Я впевнений: Єгова ними дуже пишається!

Я б не простив собі, якби не згадав тут про сталих і спеціальних піонерів, які тоді служили у Квебеку. Більшість із них приїхала сюди з інших частин Канади. І крім того, що вони мали вивчити французьку мову, їм треба було освоїтися з місцевою культурою, яка сформувалася під сильним впливом католицизму.

Спеціальних піонерів часто відправляли у віддалені території, де не було вісників. Місцеве населення не любило Свідків, тому було складно знайти житло, а ще складніше — роботу з неповною зайнятістю. Навіть щойно одружені пари ділили житло з чотирма, шістьома або й вісьмома людьми: жити окремо їм було просто не по кишені. Ці самовіддані піонери були дуже старанними проповідниками. Коли хтось починав вивчати Біблію, вони присвячували йому всю свою увагу. Тепер багато хто з цих піонерів служить в інших територіях, де потрібна допомога, адже у Квебеку достатньо місцевих вісників.

Коли ми відвідували збори, то старалися суботніми ранками проповідувати з підлітками. Це давало нам можливість дізнатися, з якими труднощами вони стикаються. Дехто з наших юних напарників тепер служить за кордоном місіонером або виконує інші відповідальні обов’язки.

Не всі збори могли покрити витрати районного наглядача. Іноді наприкінці місяця ми залишалися зовсім без грошей. Про це не знав ніхто, крім Єгови, тому ми могли покластися тільки на нього. Єгова завжди нам допомагав. Кожного разу знаходився спосіб добратися до іншого збору.

ВЧУСЯ У ЗРІЛИХ БРАТІВ

Як я вже згадував, у школі «Гілеад» нас вчили спілкуватися з працівниками ЗМІ. У Квебеку ми не раз давали свідчення по радіо, на телебаченні і в газетах. Я часто співпрацював з іншим районним наглядачем, Леонсом Крепо, який знав, як вести розмови з людьми з тої сфери. На зустрічах з керівниками новинних служб він не намагався говорити з ними нарівні, а скромно казав: «Ми з колегою — просто релігійні служителі, далекі від журналістики. Але нас попросили розповісти громадськості про те, що Свідки Єгови збираються провести великий конгрес. Якщо ви можете чимось посприяти, ми будемо дуже вдячні». Завдяки такому підходу нам часто йшли назустріч.

Згодом філіал призначив мене співпрацювати з братом Ґленом Хау, одним з наших юристів. Ми займалися складними справами, які привертали увагу журналістів. Тоді мені і знадобилося навчання, яке я отримав у «Гілеаді», та досвід роботи з Леонсом. Для мене була велика честь служити з братом Хау. Він був безстрашним юристом, але передусім — вірним братом, який дуже любив Єгову.

У 1985 році нас призначили в район у Західній Канаді, поближче до мого батька, щоб я міг за ним доглядати. Він помер через три місяці після нашого переїзду. Ми служили у Західній Канаді до 1989 року, поки не отримали несподіване запрошення приєднатися до родини Бетелю в Сполучених Штатах Америки. Так підійшли до кінця майже 19 років нашого районного служіння. Ми зупинялися у сотнях помешкань, обідали разом з тисячами гостинних братів і сестер. Ми надзвичайно вдячні всім, хто нас приймав!

ПЕРЕЇЗД У США

У Брукліні мене призначили у відділ служіння. Там я здобув безцінний досвід, за який завжди буду вдячний. Наприклад, я привчився покладатися на факти, а не на свої здогади. Потім, у 1998 році, мене перевели в письменницький відділ. І тут я досі вчуся писати. Кілька років я співпрацював з братом Джоном Барром — тодішнім координатором письменницького комітету. Він багато чого мене навчив, і я дуже ціную проведений з ним час. Він в усьому брав приклад з Ісуса Христа.

Співпрацювати зі скромними братами і сестрами у письменницькому відділі — одне задоволення. Вони завжди просять допомоги в Єгови і розуміють, що хорошими результатами своєї праці завдячують не власним талантам, а Божому духу.

Ми з Ліндою побували у 110 країнах і познайомилися з безліччю вірних братів та сестер. Ми на власні очі побачили, як сильно люблять Єгову місіонери, члени комітетів філіалів та інші повночасні служителі. Нас завжди надихала ревність і непохитність тамтешніх вісників, які попри війни, економічні труднощі і переслідування ставили інтереси Царства на перше місце. Я впевнений, що Єгова їх дуже любить!

Усі ці роки Лінда для мене — величезна підтримка. Вона любить людей і завжди шукає спосіб допомогти іншим. Я захоплююся тим, як легко вона починає розмови. Лінда познайомила з Єговою багатьох людей і деяким неактивним допомогла повернутися до нього. Єгова подарував мені прекрасну дружину! Роки біжать, і ми з Ліндою дуже цінуємо допомогу молодих братів та сестер, особливо в організації наших подорожей і в інших справах (Марка 10:29, 30).

Я дякую Єгові за прекрасні 80 років, які прожив. Хочеться повторити за псалмоспівцем: «Боже, ти з юності навчав мене, і дотепер я звіщаю про твої дивовижні діла» (Пс. 71:17). Я хочу звіщати про діла Єгови усі дні свого життя!