Усунення заволоки на крайньому рубежі Аляски

ВЖЕ два дні ми вчотирьох тиснулись у маленькій кімнатці в уславленому через золоту лихоманку місті Ном, що на Алясці. У 1898 році понад 40 000 старателів зійшлися сюди для того, щоб шукати лише одного — золота! Але ми шукали інший скарб.

На даний момент нас цікавлять «коштовності», що, можливо, криються у віддалених одне від одного поселеннях Ґамбелл і Савунґа на острові Святого Лаврентія, який лежить 300 кілометрів на захід від Берінгової протоки (Огія 2:7). Тут інуїти долають крижані води Арктики, полюють на китів, і це лише за декілька кілометрів від території, яка колись була Радянським Союзом. Але січе сніг, і густе сіре покривало туману тримає нас у полоні. Ми не можемо піднятися на своєму літаку.

Чекаючи, я пригадую собі події, які мали місце декілька років тому, і дякую Богу Єгові за те, що він поблагословив проповідування в цій величезній території. На Алясці, яку дехто називає крайнім рубежем світу, налічується більше 60 000 корінних жителів, що оселилися у понад 150 віддалених поселеннях, розкиданих майже на 1 600 000 квадратних кілометрах тундри, між котрими немає жодних доріг. Використовуючи літак Товариства Вартової башти, ми вже відвідали понад одну третю цих віддалених поселень і занесли туди добру новину про Боже Царство (Матвія 24:14).

Відвідуючи ці віддалені поселення, літаку досить часто треба заходити на посадку через хмари та густий туман, які можуть цілими днями окутувати землю. Після посадки нам треба проникати через ще інший туман. Він, наче заволока, обгортає розуми та серця цих доброзичливих та мирних людей. (Порівняйте 2 Коринтян 3:15, 16).

Болісна зміна

Тундру на Алясці заселяють інуїти, алеути та індіанці. Усі вони мають свої власні звичаї та характерні риси, що визначають особливості їхніх традицій. Вони навчилися виживати під час арктичної зими на цій землі та використовувати її ресурси, займаючись мисливством, рибальством та полюванням на китів.

Вони відчули на собі вплив ззовні в середині XVIII сторіччя. Російські скупники хутра знайшли тут одягнений у хутро народ, від якого несло тюленячим жиром і який жив не в іглу з льоду, але в напівпідземних деренових домах з трав’яними дахами та підземними виходами. Скупники хутра принесли цим чемним, лагідним, а водночас міцним людям чимало проблем, у тому числі нові погляди та нові захворювання, що зменшило на половину декотрі племена. Незабаром на людей спало ще одне прокляття — алкоголь. Нова економіка призвела до зміни — від самозабезпечення засобами для існування до грошової системи. Дехто ще й досі вважає це болісною зміною.

Коли приїхали місіонери загальновизнаного християнства, корінному населенню Аляски було нав’язано ще одну зміну. Тоді як дехто неохоче полишав свої релігійні звичаї — поклоніння духам, котрі управляють вітром, кригою, ведмедем, орлом і так далі,— інші набули змішаних поглядів, що призвело до злиття або плутанини релігій. Результатом цього часто була підозра та недовір’я до незнайомців. У декотрих поселеннях до заїжджих не завжди ставляться гостинно.

Отже, перед нами важке завдання: як досягнути всіх місцевих жителів, що розсіяні по цьому величезному терені? Як можна розвіяти їхні підозріння? Що ж нам робити, щоб усунути цю заволоку?

Початки проповідування

На початку 60-х років чимало аляскських Свідків, долаючи труднощі — люті вітри, мінусову температуру, завірюху, вирушали своїми власними одномоторними літаками в проповідницькі подорожі до розкиданих на півночі поселень. Якщо подивитися у минуле, то можна побачити, що ці відважні брати йшли на справжній ризик. Якщо б вийшов з ладу двигун — катастрофа неминуча. Навіть якби і можна було здійснити м’яку посадку, то вони опинилися б задалеко від допомоги при мінусовій температурі без жодних пересувних засобів. Виживеш чи ні — залежало від того, чи здобудеш поживу та притулок, а це було малоймовірним. На щастя, серйозні випадки не траплялися, але таку небезпеку не можна було ігнорувати. Тому бюро філіалу Товариства Вартової башти на Алясці порадило не проповідувати в цей спосіб.

Щоб і далі працювати, вірні брати зі зборів «Фербенкс» та «Північний полюс» зосередили свої зусилля на більших поселеннях, як, наприклад, поселеннях Ном, Барроу та Коцебу, котрі обслуговуються торговельними авіалініями. Вони витрачають свої кошти, щоб доїжджати до цих місцевостей, які простягаються на 720 кілометрів на північ та захід. Декілька братів залишилося в поселенні Ном на кілька місяців, щоб проводити біблійні вивчення із зацікавленими. У Барроу було знято в оренду кімнату, що ма́ла служити притулком від холоду, який часами доходить до мінус 45 градусів. За декілька років ті, хто взяв близько до серця Ісусів наказ проповідувати добру новину до краю землі, витратили понад 15 000 доларів (Марка 13:10).

Несподівано прибуває допомога

Безупинно продовжувалися пошуки способу, як охопити ще дальші поселення, і Єгова відкрив цей шлях. У пригоді став двомоторний літак, яким можна безпечно перелітати через масивний Аляскинський хребет. Тут є багато гір, які здіймаються над Аляскою вище 4200 метрів, а вершина відомої гори Мак-Кінлі (Деналі) сягає 6193 метрів над рівнем моря.

Урешті-решт прилетів літак. Уявіть собі наше розчарування, коли злітно-посадочної смуги торкнулася подерта, поблякла, строката розвалина. Чи нею можна літати? Чи ми можемо довірити життя наших братів цій машині? І знову рука Єгови не була короткою. Понад 200 братів під керівництвом професійних механіків взялися за роботу і разом провели декілька тисяч годин, відремонтувавши цілий літак.

Яка ж насолода! В небо над Аляскою піднімається лискучий, неначе новий літальний апарат за реєстраційним номером 710WT, що красується на його хвості! Оскільки цифри сім і десять вживаються в Біблії як символи повноти, 710 можна використати для того, щоб підкреслити підтримку організації Єгови в праці, завдяки якій усувається заволока з обгорнутих темрявою сердець.

Вниз Алеутськими островами

Відколи ми отримали літак, то змогли подолати 80 000 кілометрів тундри і принести добру новину Царства, а також біблійну літературу до понад 54 поселень. Це неначе 19 разів перетнути Сполучені Штати Америки!

Ми тричі побували на самому кінці Алеутських островів, подорожуючи тисячу шістсот кілометрів вниз пасмом цих островів, які відділяють Тихий океан від Берінгового моря. Понад 200 островів, де майже немає дерев і які становлять собою ціле пасмо, є домом не тільки корінних жителів, алеутів, але й тисяч морських птахів, білоголових орланів, гусей білошиїв з білосніжними головами та характерним смугастим чорно-білим оперенням.

А втім, чарівна краса цього краю також криє в собі небезпеки. Пролітаючи над морем, ми бачили, як на хвилях пінної крижаної води несуться білі гребні заввишки у 3—5 метрів, а ця вода настільки холодна, що навіть влітку людина не може витримати в ній більше як 10—15 хвилин. Якщо пілот змушений сідати, його вибором залишається чи то нерівний, скелястий острів, чи холодне, смертоносне море. Які ж ми вдячні нашим майстерним братам-механікам, яких назвали Л&Д (Літальний апарат і Двигун), котрі добровільно дивляться за літаком, щоб він був у першокласному стані!

Під час одної подорожі ми взяли курс на поселення Датч-Харбор, а також рибальське селище Уналашка. Цей район знаний своїми вітрами, які в поривах сягають 130—190 кілометрів за годину. На щастя, у цей день вітер був значно спокійнішим і все ж таки досить рвучким, бо декілька разів ми відчували нудоту. Якою ж несподіванкою було те, коли перед нами з’явилася злітно-посадочна смуга, вирубана просто в схилі скелястої гори! По один бік смуги була стрімка кам’яна скеля, по інший же — крижана вода Берінгового моря! Торкнувшись землі, ми відчули під колесами мокру поверхню. Тут припадає 200 дощових днів на рік.

Як же радісно було розмовляти з остров’янами про Боже Слово та Божий намір! Декілька старожилів подякували за надію на світ без війни. В їхній пам’яті ще живуть спомини про те, як під час другої світової війни японці бомбардували Датч-Харбор. Ці проповідницькі подорожі глибоко врізались у нашу пам’ять.

Поступове потепління

Ми знову перевірили погоду і дізналися, що температура повільно підіймається. Саме це спонукує мене подумати про наше проповідування в тундрі. Тут ми бачили повільне, але рівномірне потепління в серцях людей.

Аби усунути заволоку підозріння та недовіри, яку жителі мали до сторонніх людей, потрібен був час. На початку нашої діяльності нас зовсім не дивувало, коли церковні керівники якогось поселення виходили назустріч літаку, питали про мету нашого візиту, а тоді наполягали на тому, щоб ми покинули це поселення. Звичайно, такий прийом був невтішним. Але ми пригадували собі Ісусову пораду з Матвія 10:16: «Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки». Отже ми повернулися літаком, навантаженим свіжим салатом, помідорами, мускусними динями та іншими продуктами, які нелегко здобути в цій місцевості. Тепер, помітивши наш вантажний літак, колишні непривітні люди зраділи.

Тоді як один брат займався «складом», приймаючи пожертви за свіжі дари землі, декілька інших пішли від дверей до дверей, інформуючи людей про те, що прибув товарний літак зі свіжими продуктами. Біля дверей вони також запитували: «О, до речі, ви читаєте Біблію? Я думаю, що вам сподобається цей посібник для біблійного вивчення, в якому також висвітлюється, що Бог пообіцяв нам рай». Чи хтось може відкинути таку привабливу пропозицію? Усім їм сподобався як фізичний, так і духовний харч. Нас тепло прийняли, було розповсюджено багато літератури, і це зігріло також декілька сердець.

Перехід через кордон

З території Юкон до нас звернувся збір «Уайтхорс» із закликом ‘македонця’, щоб ‘перейти’ до Канади і відвідати декотрі місцевості, що розкинулись на віддалених північно-західних теренах (Дії 16:9). Одного разу ми вп’ятьох на борту взяли курс на селище Тактояктук, біля затоки Макензі в морі Бофорта, що за Північним полярним колом.

— Як ви вимовляєте цю чудернацьку назву? — прибувши, дивувалися ми.

— Так,— з широкою посмішкою на обличчі відповів парубок.

— Як же ми самі не дійшли до цього? — дивувалися ми.

Нас дуже вразило те, що люди в Тактояктуці добре ознайомлені зі Святим Письмом. У результаті ми провели багато теплих розмов і розповсюдили чимало літератури. Один із наших молодих піонерів мав розмову, яка розкрила очі одному господарю.

— Я англіканець! — сказав господар.

— Чи ви знаєте, що Англіканська церква схвалює гомосексуалізм? — запитав піонер.

На одного старожила справила велике враження наша наполегливість у тому, аби дійти до кожного дому в цій місцевості. Як правило, ми повинні були виконувати своє завдання, пересуваючись пішки. Звичайно це означало йти від злітно-посадочної доріжки до селища з кілометр або й більше. Тоді, аби дійти до кожного дому, нам потрібно було пробиратися гравійними або багнистими стежками. Яким же благословенням стало те, що цей чоловік позичив нам пікап! Перехід через кордон і допомога на канадській території є для нас чудовим привілеєм.

Чи варто докладати зусиль?

Коли погода псується і ми застрягаємо або затримуємося на невизначений час, саме як тепер, або коли виглядає, що цілий день свідкування не приніс нічого, окрім байдужості або навіть ворожості, тоді ми вагаємось, чи взагалі варто витрачати час, сили та кошти на це. Ми інколи думаємо про людей, які, здається, виявляють зацікавленість та обіцяють листуватися з нами, але не роблять цього. Тоді ми пригадуємо, що багато корінних жителів не мають звичаю листуватися і привітність може помилково здаватися зацікавленням біблійною звісткою. Інколи просто неможливо досягти успіху.

Ці негативні думки швидко щезають, коли ми згадуємо собі гарні випадки, що сталися з іншими вісниками Царства. Наприклад, одна сестра з міста Фербенкс проповідувала в селищі Барроу на далекій півночі. Там вона зустріла дівчину-підлітка, яка приїхала додому на канікули з коледжа в Каліфорнії. Сестра підтримувала зацікавленість дівчини листуванням і безупинно підбадьорювала її навіть після того, як вона повернулася до коледжа. Нині ця молода жінка є щасливим охрещеним служителем Єгови.

Стук у двері розвіває мої роздуми і дає ще один доказ того, що все це варте зусиль. У дверях стоїть Ельмер — досі єдиний присвячений та охрещений Свідок-інуїт у поселенні Ном.

«Як тільки ви зможете вирушити в служіння, чи візьмете мене із собою?» — питає він. Він живе один за 800 кілометрів від найближчого збору і тепер, поки є можливість, хоче разом зі своїми братами піти в служіння.

Сонячні промені починають пробиватися через хмари, і ми знаємо, що незабаром отримаємо дозвіл на зліт. Наше серце зігріває щаслива та сяюча посмішка Ельмера, який заходить у літак. Для Ельмера це спеціальний день. Він вирушає з нами до наміченого поселення, щоб проповідувати серед своїх краян — інуїтів, примкнувши до нас у спробі усунути заволоку із сердець тих, хто живе на крайньому рубежі світу (Надіслано).

[Карта на сторінці 23]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

1. Ґамбелл

2. Савунґа

3. Ном

4. Коцебу

5. Барроу

6. Тактояктук

7. Фербенкс

8. Анкорідж

9. Уналашка

10. Датч-Харбор

[Ілюстрація на сторінці 24]

Щоб добратися до віддалених поселень часто треба перелітати через один із багатьох аляскинських гірських хребтів.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Бетті Хос, Софі Мезак та Керрі Тіплс провели разом понад 30 років у повночасному служінні.