Правдиве покаяння — як ми можемо пізнати його?

“КОЛИ ж (ми) кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди”. Ці слова промовив апостол Іван ще в першому столітті нашої Загальної Доби. Пишучи до співхристиянів, він включив себе в цьому висловові “ми”.— 1 Ів. 1:8.

Чи ми є правдиві християни? Коли так, то ще перед нашим хрещенням на учнів Божого Сина, ми ‘покаялися і навернулися’ від неправильних учинків, яких ми практикували. Це дало нам можливість ‘просити в Бога доброго сумління’, і примиритися з Ним через гріх-покриваючу жертву Його Сина. (Дії 3:19, 26; 1 Пет. 3:21; 2 Кор. 5:19—21) Але потреба на покаяння не кінчається тут. Іванові слова показують, що бувши недосконалими і грішні через спадщину ми будемо робити помилки. Більшість із цих будуть малі помилки. Однак християнин може попасти у великий гріх. Як би то не було, то він мусить покаятися і просити, щоб Бог простив йому.

ПОКАЯННЯ ЗА СЕРЙОЗНІ ГРІХИ

Християнин може стати дуже самовпевнений і забути, що ‘хто думає, що стоїть мусить уважати, щоб не впасти’. (1 Кор. 10:12) Або, не оціняючи до повної міри Божі розпорядки затримувати духовну силу та здоров’я і боронити себе проти нападів Сатани, християнин може ослабнути і відкрити себе до спокус. Він може вчинити серйозний гріх. А що ж тоді? Що він тоді повинен робити?

Він може скористати з того, що Давид робив. У тридцять другій Псалмі, можливо написана після Давидового серйозного гріха втягаючи Віфсаїду й Урію, він сказав: “Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму. Я відкрив Тобі гріх свій, і не сховав був провини своєї. Я сказав був: ‘Признаюся в проступках своїх перед Господом [Єговою]’, і провину мого гріха Ти простив. . . . Тому кожен побожний відповідного часу молитися буде до Тебе”. (Пс. 32:3, 5, 6) Відкладати просити прощення в Єгови лише продовжає страждання пораненого сумління. Так як Приповістка 28:13 радить: “Хто ховає провини свої, тому не ведеться, а хто признається та кидає їх, той буде помилуваний”. Так, наше споріднення з Богом є занадто дороге для нас, щоб не шукати Його прощення та милосердя. Ми зараз повинні просити прощення через Його Сина, нашого “заступника перед Отцем”.— 1 Ів. 2:1.

Проте, покаяна особа може ще щось більше зробити. Мудрий шлях був би приступити до духовно “старших” у зборі. А чому? Чи вони мають силу прощати гріхи, або чи вони можуть стати посередниками між грішником, а Богом? Ні, лише особа проти якої згрішилося може простити. Ще одна річ: Лише Бог може простити за гріх проти Його закону, і наш Посередник є Його Син.— 1 Ів. 1:9; 2:1, 2; Євр. 4:14—16.

Але чи Павло не сказав, що брати в Коринті ‘простили’ членові збору, який вчинив серйозний гріх і покаявся? Правда, але їхнє ‘прощення’ не прощало порушення Божого закону. Вони простили клопіт, докір і смуток, яких той вчинок стягнув на збір. (Порівняйте 2 Коринтян 2:5—10; 7:11.) В подібний спосіб ми особисто можемо ‘прощати іншим їхні провини, яких вони вчинили проти нас’.— Мат. 6:14, 15.

А чому ж тоді признаватися перед старшими? Щоб дістати їхньої помочі, бо вони є призначені пастирі. Злочин або серйозний гріх є знак духовної слабости. Показуючи, що є потрібно, учень Яків говорить: “Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного”.— Як. 5:16.

Так, треба піти до старших братів, за допомогою, щоб “уздоровитися”, віджити духовним здоров’ям і силою. Давати таку поміч є частина їхньої роботи як пастирів. (Порівняйте Єзекіїля 34:4, 16; Євреїв 12:12, 13.) Одначе є ще одна причина.

Ці брати також мусять хоронити духовне здоров’я цілого збору, стараючись, щоб ніхто не заразив його. Вони також дуже цікавляться тим, щоб збір був чистий перед Богом і перед усіма людьми, щоб жодним способом не стягнув докір на ім’я Єгови. Правильно ми будемо хотіти співпрацювати з такими і помагати їм виконувати їхню відповідальність.

Замість того, щоб старші довідувалися про гріх від когось іншого і робили досліди відносно того чи винний щиро покаявся і навернувся від злої дороги чи ні, то було б краще, як би грішник покаявся і покинув неправильний шлях, сам признався перед судовим комітетом, показуючи правильного духа. “Вони бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу” перед Богом. З цілковитим довір’ям, ми можемо коритися таким старшим.— Євр. 13:17; Дії 20:28—30, 35; 1 Сол. 5:12—15, 23.

Ці старші безперечно, цікавляться, щоб грішник щиро покаявся і щоб він ходив простим шляхом на своє власне добро і на добро решта збору. Лише щире покаяння може запевнити їх, що Бог простив грішному, ‘не рахував гріха його’. (Рим. 4:8) Коли б не було покаяння, то вони можливо мусіли б виключити таку особу зі збору, тому що вона кладе в небезпеку духовне здоров’я і правильний стан збору перед Богом.

Так, те, що рішає чи збір буде виключати когось не є — серйозність гріха, ані докір, який він можливо стягнув на збір,— але щире або брак щирого покаяння особи. Якщо особа справді покаялася, то збір ніколи не виключе її лише, щоб задовольнити почуття деяких осіб або публіки. Правда, якщо гріх є дуже серйозний, то можливо треба буде суворо і публічно докорити грішника, і правдоподібно довший час, можливо роки йому не будуть давати відповідальности у зборі. Але збір не відкине того, що щиро покаявся, так як Бог не відкинув Давида, коли він покірно покаявся за свій великий гріх. Вони наслідують Бога в Його вірній любові, Його доброті.— 2 Сам. 22:50, 51; 1 Цар. 8:22—26; Пс. 51:19.

Але як ці старші у судовому комітеті можуть бути певні, що хтось справді покаявся? А як ми самі можемо бути певними, що ми щиро покаялися, що наше покаяння є приємне перед Богом?

СВІТСЬКИЙ СМУТОК ЧИ ПОБОЖНИЙ СМУТОК?

Ясно є, що християнин, який вчинив злочин мусить сумувати і жалувати за свій гріх. Однак, такі почуття самі з себе не запевняють, що покаяння є щире. Питання є: Чому грішник жалує? Що спонукує це почуття?

Апостол Павло показує важливість вирішити це, пишучи: “Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський — чинить смерть”. (2 Кор. 7:10) Отже наша спонука мусить бути правильна, бо це значить життя або смерть. Світський смуток не походить від віри і любови до Бога та праведности. Його родить жаль через невдачу, розчаровання, матеріяльну або суспільну втрату, страх кари або сором. Світський смуток оплакує неприємні наслідки, яких злочин або гріх приносить. Але він не сумує через неправедність або докір, якого він стягнув на Бога.— Порівняйте Єремії 6:13—15, 22—26.

Каїн виявив такий смуток. Коли Бог проголосив його засуд, то Каїн дуже жалував — себе самого, тому що його майбутність не була дуже щаслива. Але він не жалував за тим, що забив свого брата.— 1 Мойс. 4:5—14.

Без оцінення Ісав продав своє перворідство Якові своєму братові. Пізніше, довідавшись, що Яків дістав пророче благословенство перворідця від батька Ісаака, він оплакував “криком сильним та вельми гірким”. З слізьми він шукав покаяння — не свого власного, але батькового, стараючись переконати Ісака ‘покаятися’ або ‘змінити свою думку’ про його благословенство. Ісав не каявся про своє матеріялістичне відношення через яке він ‘зневажив перворідство’. Він жалував тому, що загубив користі перворідства. Бог сказав: “Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів”.— 1 Мойс. 25:29—34; 27:34; Євр. 12:16, 17; Рим. 9:13.

Пророцтво Осії показує, що Бога ніколи неможливо задовольнити ‘байдужим’ відношенням. Про Ізраїля Він сказав: ‘Коли вони знаходять себе в утиску, то шукають Бога’. Але їхнє покаяння було коротке. ‘Ваша любов, немов хмара поранку, і мов та роса, що зникає уранці”.— Ос. 5:15; 6:1—4.

Тоді Осії 7:14—16 відкриває головний фактор через який деякі навіть сьогодні не хочуть покаятися, кажучи: “Вони в своїм серці не кличуть до Мене, як виють на ложах своїх, точать сварку за хліб та вино . . . Вони навертаються, та не до Всевишнього . . .” Вони “виють” за полегшенням у часі клопоту з самолюбних причин, і коли дістали полегшення, то не вживали цієї нагоди поліпшити і підкріпити своє споріднення з Богом, щоб ближче триматись Його високих рівнів. (Як. 4:3) Осія каже, що вони були немов “обманливий лук”, яким у ніщо неможливо поцілити. (Ос. 7:16; Пс. 78:57) Їхнє покаяння не походило від серця.— Йоіла 2:12, 13.

ЩО СПОНУКУЄ ПРАВДИВЕ ПОКАЯННЯ

Смуток з правдивим покаянням має інші спонуки від світського смутку. Тут є велике бажання вернутися назад до Божої ласки, спонукане любов’ю до Нього через знання Його гарних рис та праведних намірів. Оцінення Його доброти та величності приносить правдиве покаяння і справжній покаяний грішник сильно жалує, тому що стягнув докір на Його ім’я. Любов до ближнього також буде заохочувати його жалувати за шкоду, яку він наробив іншим, за поганий приклад, за біль, можливо коли заплямував пошану Божих людей між невіруючими, перешкоджаючи людям пізнавати Божий правдивий збір. Ці речі, а не лише сором за ‘виявлення’, або страх дисципліни, дає їм почуття “зламаного серця” і “прибитого духа”.— Пс. 34:19.

Але покаяння (грецьке ме·таʹноі·я) також значить ‘змінити думку’, або ‘змінити волю’. Щоб бути щирим, то треба відкинути поганий шлях, вважаючи його бути гидким, щось зненавидженого. (Пс. 97:10; Рим. 12:9) Це рівняється до любови праведности, через яку покаяний християнин твердо постановляє триматися праведного шляху. Без зненавидження зла і любови до праведности, не може бути дійсної сили до покаяння, того, що апостол Павло назвав “діла гідні покаяння”. (Дії 26:20) Те, що сталося з царем Рехав’амом пояснює цю точку. Покорившись під Божим гнівом, він назад вернувся чинити зло. А чому? Тому що “не схиляв свого серця, щоб звертатися до Господа [Єгови]”.— 2 Хрон. 12:12—14.

Збір у Коринті показав це коли “засмутились для Бога”. Коли Павло докорив йому, тому що там таїли чинителя зла, вони послухали і поправили стан. Вони показали свій смуток за злочин не лише страхом, але ‘великою пильністю . . . так, очищенням самих себе, так, обуренням [через докір, якого шлях грішника стягнув], . . . так, бажанням, так, горливістю, так поправленням злого!’ (2 Кор. 7:11, НС) Отже, старші сьогодні можуть шукати подібних рис у тих, які каються за свій злочин.

НЕДОСКОНАЛІСТЬ НЕ ПОВИННА РОЗБИВАТИ РАДІСТЬ

Певна річ, що гріхи можуть бути великі й малі. Може бути, що замість чинити такий великий гріх, як розпуста, перелюб, або крадіж, ми є винні за “очі пишні”, або коли не показуємо ‘ласку одним, а іншим’, які то вчинки не задовольняють Бога. (Прип. 6:16, 17; Як. 2:9) А щодо язика, то “багато ми всі помиляємось”, кажучи те за чим пізніше жалуємо і бачимо, що воно не є мудре, добре, любе або християнське. (Як. 3:2, 8—13) Чи ми не журимося тим, щоб не пошкодити нашому спорідненню з Богом? Коли так, то треба ‘покаятися і навернутися’, шукаючи Його прощення.

Але коли кожного дня бачимо наші недосконалості, то чи це значить, що ми завжди повинні оплакувати та сумувати? Цілком ні.

Говорячи про плоди Божого святого духа, апостол кладе “радість” зараз за “любов’ю”. (Гал. 5:22) Псалмоспівець говорить: “Якщо, Господи [Єгово], будеш зважати (лише) на беззаконня, то хто встоїть?” (Пс. 130:3) Ми повинні тішитися, пам’ятаючи, що “щедрий і милосердний Господь [Єгова], довготерпеливий, і многомилостивий. . . . Бо знає Він створення (будову) наше, пам’ятає, що ми — порох”. (Пс. 103:8—14) Хоч це правильно сумувати через наші помилки, то ми не повинні мучити себе через кожну маленьку ваду або безумне слово.

Одначе, признання наших вад повинно зробити нас смирними, помагати нам розвивати скромність і любов до інших. Тоді, коли ми молимося, щоб Бог простив нам наші щоденні помилки, то Він буде задоволений нашою молитвою. Коли будемо сумлінно ходити Його шляхом і постійно шукати Його обличчя в молитві, то справді можемо радіти, і бути певні, що цим затримуємо добре споріднення з Ним.— Фил. 4:4—7.