Чи так зване Християнство справді є Христове володіння?
(Продовження з попереднього числа)
ПОЛІТИЧНЕ ВТРУЧАННЯ ЗАВОДИТЬ РОЗДІЛ У ТАК ЗВАНОМУ ХРИСТИЯНСТВІ
Так зване Християнство завжди мало ідею, що воно мало право володіти над іншими, і що провідники його країн були царі або управителі за Божественним правом. Така сама думка з’явилася в Коринтянському соборі за часу апостола Павла, але він зараз гострим докором спростував справу. З сильним сарказмом він сказав: “Ви вже нагодовані, ви вже збагатилися, без нас ви царюєте. І коли б то ви стали царювати, щоб і ми царювали з вами”. (1 Кор. 4:8) Так зване Християнство цілком відкинуло ті слова апостола Павла, і його історія сталася довгим звітом компромісу ради популярности та політичного впливу й сили, наслідок, яких були гіркі, непоправні розділи.
378 р. З.Д. Ґратіян, який почав царювати в західній частині Римської Імперії у 375 р., після смерти Валенса, імператора східної частини, робить генерала Теодосіуса імператором східної імперії. Пізніше Ґратіян забороняє поганське поклоніння в Римі й відмовляється носити відзнаки Понтіфіката Максімуса. Дамасус, “християнський” єпископ Риму, приймає цей титул із його поганськими зв’язками та зобов’язками. Папи Риму носять його до цього дня.
381 р. З.Д. Екуменічна рада в Константинополі (східна релігійна організація) скликана, тому що суперечка про “трійцю” далі гарячо продовжається. Рада твердіше влаштовує віровчення Нісії про трійцю. Нектаріус є призначений патріярхом Константинополя. Рада оголошує, що єпископ Константинополю є другий під єпископом Риму.
395 р. З.Д. Теодосіус (який стався єдиним провідником цілої імперії) вмирає; його імперія є поділена. Східні і західні єпископи стаються розділені в своїх політичних вірностях, які з самого початку так званого Християнства, були важнішими для нього від Христа й єдности Церкви, п’ятнуючи його нехристиянським.— 1 Кор. 1:10—13.
440 р. З.Д. Лев І стається папою Римо-Католицької Церкви. Він висказує прагнення церкви, кажучи: “Я ще раз відновлю уряд на цій землі, не поверненням кесарів, але оголошенням нової теократії, роблячи себе намісником Христа, за обітницею дана Петрові, якого наступником я є, щоб відновити закони, покарати злочин, відвертати єресі, заохочувати генія, зберегати мир, загоювати сварки, боронити навчання; вдаючись до любови, але володіти страхом. Хто крім Церкви може зробити це? Теократія витворить нову цивілізацію. Я буду носити не діадему, а тіару на символ всесвітнього суверенітету, перед яким варварство буде втікати, і щастя знову буде відновлене”.— Іван Лорд, у творі Beacon Lights of History, Том III, сторінка 244, 245.
476 р. З.Д. Розділ між Східними а Західними церквами поширюється коли папа Фелікс III з Риму відлучує патріярха Константинополя.
553 р. З.Д. Патріярх Константинополю є предсідником третьої загальної ради Константинополю незважаючи на спротивлення єпископа Риму.
726 р. З.Д. Імператор Лев III з Константинополю забороняє поклоніння образів, наказуючи винищити всі образи. Папа Григорій II, з західного відділу римської церкви тому відлучує цього східного імператора, який належить до Східної Церкви, доводячи до розділення Східної (грецької) від Західної (латинської) Церкви.
800 р. З.Д. Римська Церква мішається в політику до такої міри, що величає себе над провідниками. Ірина є царицею Константинополю. Але римський папа настановляє Чарлса (Чарламейна) царем франків. Від цього року датується засновання “Святої Римської Імперії”, яка існує аж до 1806 р. каже The Catholic Encyclopedia (Католицька Енциклопедія), видання 1929 р., Том 3, сторінка 615:
“Два дні пізніше (Різдво, 800 р.) відбулася головна подія в життю Чарлса. Протягом служби Божої папи, коли цар став на коліна в молитві перед високим вівтарем під яким лежали трупи святого Петра й Павла, папа приступив до нього, положив на його голову царську корону, вклонився перед ним за стародавнім звичаєм, салютував йому як імператореві і Августосі і посвятив його, а присутні римляни крикнули три рази: “Нехай буде життя й перемога ‘Каролусові Августові укоренений Богом, могутньому і миролюбному імператорові’ ”. (На сторінці 774 Енциклопедія називає цю подію бути його “короновання яко наступника Константина”.)
988 р. З.Д. Володимир Великий хреститься в Східну Церкву. Він наказує людям повикидати їхні образи в ріку Дніпро, хоч вони плакали роблячи це, й силує їх охреститися яко християни. Каже Енциклопедія Американа (анг.):
“Російське поганство не зникло коли християнська Євангелія почала проповідуватися. Воно далі пережило в популярній мові, казках, традиціях, домашньому життю, а навіть у релігійних віровченнях. Так пізно як у 18-му столітті, зміїв далі обожали по декотрих віддалених селах. Євгеній Голубінський, найславніший історик російської Церкви, каже, що Русь була охрещена в дев’ятому столітті, але не навернена до Християнства”.
1054 р. З.Д. Місія від папи Лева ІХ-го відлучує грецького патріярха Михаїла Серуларіуса, після зусилля наложити на Східні церкви ярмо підкорення до римського папи, який уважав себе за суверена маючи Божественне право в Католицькій Церкві. Історики кажуть, що це розділення було одною з причин хрестових походів Римо-Католицької Церкви, які вигубили так багато магометанів, євреїв і католиків.
1453 р. З.Д. Магометани під Магометом II забирають Константинополь. Патріярхові Константинополю дозволяють лишатися й далі займати його посаду. Це релігійно впливає на Росію. Каже Енциклопедія Американа (анг.), видання 1929 р., Том 24, сторінка 38б:
“Засновання російської патріярхії було звичайним наслідком упаду Византійської Імперії й ростом Московської Росії. Москву назвали Третім Римом”.
1587 р. З.Д. Незалежна Російська Церква є вповні заснована. Згідно з M’Clintock and Strong’s Циклопедією (анг.): “У тому році, патріях Єремія з Константинополю, коли відвідував Росію набути піддержки, згодився обернути митрополита Москви в патріярха в особі Йова, патріярха Росії, за поглядом Східних єпископів, зайняв місце розкольницького патріярха Риму”. (Зауважте, що патріярх Риму називається “розкольницьким”).
1696 р. З.Д. Петро Великий стається імператором Росії. Він касує патріярхію і на її місце заводить постійний собор духовенства, складаючись із прелатів над якими панує імператор або його секретар.
1721 р. З.Д. Святий урядовий собор духовенства засновується в Російській Церкві. Він стається народною церквою, відділом цивільної бюрократії Російської Імперії, інструментом підтримувати царів.
1829 р. З.Д. Незалежне грецьке царство є засноване.
1833 р. З.Д. Грецьке правительство оголошує грецьку Православну східну церкву бути незалежною від усякої чужої церковної влади.
1850 р. З.Д. Патріярх Константинополю признає незалежну конституцію грецької або геленської церкви.
1869-1870 р. З.Д. Перша Ватиканська Рада заявляє, що папа римський є нехибний.
Листопада 1917 р. З.Д. Большевики засновують свою силу другою революцією й засновують відокремлення Російської церкви яко Державну церкву, конфіскуючи дещо церковного майна й насміхаючись з священиків усіх становищ та релігій. Прокламація є випущена, що “Релігія є опій людей”.
1918 р. З.Д. Москва стається столицею нової Росії. У слідуючих роках, сильне зусилля викорінити релігію доказується занадто коштовним. Отже Радянський уряд уживає російську церкву для своєї власної політичної цілі силуючи її вкорінювати патріотизм в членах її церкви. Російська Православна Церква кориться цьому розпорядкові.
1945 р. З.Д. Російська Православна Церква відбуває збір у Москві. Метрополит Бенджамин, єпископ Московської патріярхії для Північної Америки, каже, що Москва ще може статися “третім Римом”, і буде місцем збору “цілої церкви”. Офіціяльні радянські гуртки мають співчуття до таких ідей, тому що вони воліють мати імперіялізм Російської Православної Церкви, бо їхня політична столиця, Москва, тоді станеться найголовнішим церковним центром у світі.
1962-1965 р. З.Д. Друга Екуменічна Ватиканська Рада відбувається в чотирьох засіданнях. Ватикан, маючи роздільні наміри, висилає запрошення, не через патріярха в Істанбулі (Константинополі), але просто до осіб Східної Церкви. Російська Православна Церква висилає делегатів. Про ватиканські роздільні тактики, єпископ Яковос, греко-православний примас в Америці, каже, так як було записано в часописі Нью-Йорк Таймс (анг.), 4-го листопада 1962 р., під заголовком “Яковос Ганьбить Ватиканські Тактики — Каже, що Запрошення на Засідання Нехтує Православного Провідника”:
“ ‘Ватиканські тактики були успішні тільки з Церквою Москви’ . . . Причини, які спонукали російську церкву ‘раптом змінити свій стан і прийняти запрошення від папи Івана XXIII, безсумнівно, є з політичної природи’ ”.
ТРИВОЖНІ НАПРЯМИ
У повище згаданій Раді є гостре розділення над багатьма важними доктринами й практиками між більше як 2,000 кардиналами й єпископами, консервати бувши під проводом римської Курії, центральне та найсильніше урядове тіло Церкви. Лібералів було більшість кардиналів і єпископів. На Раді уложили декрет про церковну єдність. Цей документ відносився лише до Східних Православних Церков й ігнорував Протестанством. Наводячи з часопису Нью-Йорк Таймс (анг.), промовці на Раді показали, що
на клопіт про єдність треба дивитися в спорідненню зі справами, які зустрічають поділене Християнство в цьому 20-му століттю, а не лише в світлі церковних книг минулих століть. Вони явно говорили про появлення комунізму, подвійну загрозу матеріялізму й виключення релігії з шкільного викладання, та про ріст не-християнських релігій.— Часопис Нью-Йорк Таймс (анг.), з 1-го грудня 1962 р., під заголовком “Прелати Кінчають Розмови про Єдність із Православією”.
Тепер у Латинській Америці католики дуже тривожаться, тому що багато образів є усунені з їхніх церков, лишаючи лише образи Марії й Христа на хресту. Їх також дуже турбує ще одна зміна, а це, що тепер їм уже дозволяється їсти м’ясо в п’ятницю. А що сказати про всі ті роки коли вони молилися до образів і святих, або не їли м’яса в п’ятницю? вони запитують. Чи Церква вела їх неправдивим поклонінням, і чи всі ці посвяти не мали користей перед Богом?
Britannica Book of the Year, 1965, на сторінці 706, говорить про дальше розвиття, яке турбує багатьох:
Постійний нахил завести modus vivendi (спосіб життя) з комуністичними урядами стався явний у вересні, коли у Будапешті підписали згоду між папством а угорським урядом. Рим дозволив священикам прийняти присягу вірности й настановив шість єпископів.
[Протягом Другої Ватиканської Ради] . . . План дозволити релігійну свободу був перешкоджений кардиналами Альбертом Майєром із Чікаґо, Йосипом Рітером із Сент-Луїсу, і Павлом Емільом Лейжером з Монтреалу проти зусилля більше як тисячу єпископів.
Наш перегляд двох правдивих і владних свідків, Біблії та історії, виявляє основи так званого Християнства. Доказ є ясний: Вони не є засновані на принципах Ісуса Христа, Сина Божого, який сказав: “Царство моє не з світу цього”. (Ів. 18:36) З її наукою про трійцю, вживання образів та практикою спалювати єретиків, її силуване навернення народів і її союзи з політичними урядами, навіть з не-християнськими, так зване Християнство відбиває духа Вавилону й його бога, Сатани Диявола.
Тепер його втручання в політику і компроміс доганяє його. Його клопоти стаються все більше і більше критичніші. Якщо б так зване Християнство справді було Христовим володінням, то це значило б що його царство є невдачою. Ми можемо бути вдячні, що християни не мають журитися про крізи та невдачі так званого Християнства, але можуть займатися розказуванням людям про дійсне царство Христа, яке тепер уже царює на небі й яке незабаром поширить своє панування правити над цілою землею в мирі й в єдності.