Ціна свободи

ХОЧ моїх синів звільнили з ув’язнення в концтаборі, то вони таки були в’язнями в межах села. У В’єтнамі для нас не було майбутності. Отже, після кількох місяців, у травні 1978 року, два моїх сини, дочка, і я втекли. Тому що наш дім був досить далеко від моря, то ми пливли рікою в маленькому човні, боячись, що нас пійме комуністичний патруль і посадить до в’язниці.

Зрештою, вночі ми вирушили до моря — 53 нас, більшість жінок і дітей — в маленькому, переповненому човні для плавання тільки по ріках. Човен був забезпечений силовим двигуном, але керований рулем. Ми пливли на південь до Малайзії більше як 400 миль (640 км) відстані. Поверхня моря мружилась жмурами від легенького вітру, який відсвіжав нас, тоді як місяць уповні, дуже яскравий, освітлював наш шлях. Нестямні з радощів, тому що нам удалось утекти, ми співали.

Протягом наступних двох днів, море було досить спокійне й ми робили гарний успіх. Третій день був чудовий. Море зовсім було спокійне, неначе величезне дзеркало. Ми стали на якір і кинулись у море покупатись. Але купанням ми привабили багато акул, і тому що наш човен був дуже малий, вони могли пошкодити йому. Ми здіймились з якора й поплили.

Ми надіялись, що нас зустріне чужий корабель на міжнародному шляху й можливо візьме нас до себе або принаймні нам дадуть їжі й води. Але, десь коло години десятої того ранку, мужчини побачили велике судно. Ми дуже зраділи в надії одержати допомогу, а навіть врятуватись. Але, як корабель наближувався, нас охопив страх — це було судно таїландських піратів! Ми вже чули як вони гнітили безпорадних біженців утікаючих з нашої країни, і безжалісно гвалтували жінок.

У руках піратів

Пірати чекали на палубі корабля з ножами в руках, із обличчями намазані на подобу різних спотворених тварин. Перелякані, ми зібрали всіх молодих жінок у переднє купе човна й закріпили його саме на час. Пірати кинулись у човен і неначе та буря, позривали з нас усе що хто забажав — золоті ланцюжки, браслети, сережки. Вони позабирали наше майно, і шарили гаманці, шукаючи в них золота й срібла. Усе чого вони не хотіли, пірати кидали в море, а навіть одяг, молоко та борошно для дітей. Потім, так раптово, як з’явились, пірати забрались, лишаючи нас приголомшених.

Лідер піратів, чоловік високого росту, зовсім лисий, мав навколо шиї ланцюжок із черепом висячим по живіт. Він заревів сміхом, з обличчям до неба, радіючи з наслідків його піратства. Потім, рухом руки він відпустив наш човен.

Ми продовжували нашу подорож, але за годину насунулась буря бушуюча великі хвилі, більші від нашого човна. Безжалісно буря кидала нас по бурхливому морі. Майже всі з нас захворіли на морську хворобу, вкриваючи дно човна слизистою блювотою. Зауваживши, що моя маленька племінниця, яку я тримала на руках, перестала дихати, я закричала. Але ротовими вдихами, я відновила їй життя.

Син скерував човен у напрям вітру й хвиль і він уже так не кидався. Але це навернуло нас у сторону піратського корабля! Звичайно, корабель з’явився на виду. Побачивши нас, пірати підняли якора й попрямували в нашу сторону. Перелякані пасажири на нашому човні дуже обвинувачували мого сина за це. Але так як він пізніше пояснив, що „тільки в цей спосіб можна було врятувати човна та його пасажирів”.

Вдячно, в очах лідера піратів засяяло співчуття. Він дав знак для нас приблизитись, і кинув нам лінь, щоб ми причепились до його корабля. Але буря так сильно бушувала нас, що пасажири вже не могли витримати. У той момент один з піратів перейшов у наш човен і запропонував нам сховок. Один по одному, він допоміг нам усім, 53 особам, перейти до більшого піратського корабля.

Пізно пополудні, я з іншою жінкою приготували обід з рису й риби, яких пірати були дали нам. Після обіду, я сіла в куточок з моєю маленькою племінницею, яка вже почувалась краще. Буря ослабла, але повівав дуже холодний вітер, а я не мала нічого тільки светра, яким обгорнула мою племінницю. Я тремтіла від холоду.

Один з піратів, якого я шанобливо кликала „рибалка”, ставився до мене по-дружньому. Він казав, що я пригадувала йому його матір. Ми були того самого віку. Він любив свою матір і сумував через те, що завжди був так далеко від неї. Потім він запитав чи я мала місце переспати ніч, і не чекаючи на відповідь, сказав що я могла спати на верхньому палубі. Він узяв мою племінницю на руки, а я пішла за ним, але журилась, тому що була відокремлена від інших пасажирів. Я не забувала того, що хоч цей чоловік був добрий до мене, він дійсно був піратом.

Згори, наш човен здавався дуже маленький в порівнянні з кораблем. Я зітхнула. Як же нам переплисти більше як 400 миль (640 км) океану в такому маленькому човні без Божої допомоги? Я відчула нашу незначність у порівнянні з величністю й вічністю всесвіту. „Боже мій”, я молилась, „якщо Ти постарався нам цього корабля, щоб урятувати нас від бурі, то прошу охороняй нас від шкоди піратів”.

Пірат повів мене до великої кімнати й віддав мені мою племінницю. Але я боялась бути там самою, і коли він вийшов, я вернулась і привела в кімнату сім інших пасажирів. Вночі я прокинулась через крики й стогін пасажирів унизу. Дуже перелякана, я розбудила тих зі мною, і хоч це було о другій годині по півночі, ми вирішили подивитись, що там сталось.

Ніхто не спав. Декотрі жінки плакали, тремтячі від схлипування. Всі чоловіки згрупувались при заді, недалеко кухні. Ми довідались, що один з піратів бився з чоловіком, а тоді згвалтував його дружину. Я попросила дозволу приготувати щось з’їсти, і ми всі наїлись. Врано, лідер піратів відпустив нас і ми продовжували нашу подорож до Малайзії.

У Малайзії

Коли представники нашого човна пішли попросити дозволу зробити посадку, то їм відмовили. Начальники загрожували посадити нас усіх до тюрми якщо ми зробимо там посадку. Тимчасом, мешканці на березі з цікавістю оглядали нас. Вони дуже дивувались, що такий маленький човен переплив океан. Вони знали хто ми були, тому що до Малайзії вже прибувало багато біженців з В’єтнаму. Ми поскакали в море, щоб викупатись, сміючись і розважаючись перед зростаючою кількістю глядачів.

Несподівано білявий чужинець високого росту вигукнув до нас з берега, обіцяючи нам харч, воду, і лікарство. „Якщо малайці не дозволять вам зійти на берег”, він вигукнув, „то знищте човна й припливіть до берега”. Цей чужинець дотримав свого слова, бо пізніше пополудні малим човном привезли нам їжу й воду, а також медичну сестру, яка забрала хворих до лікарні й повернула їх того самого вечора. Як ми раділи! Напевно не помремо з голоду!

Щоб не було можливо відплисти, то потайки ми заподіяли двигунові шкоду. Наступного дня, начальники переглянули двигун, і сказали, що візьмуть нас до місця в якому його полагодять. Вони потягли човен у ріку на канаті, а тоді до великого озера й там залишили нас. Минуло три дні, і нам не стало харчів — чужинець нас не знайшов. Хоч власник човна хотів урятувати його, щоб продати, то ми таки вирішили затопити човен і поплисти до берега.

Як мешканці сердечно привітали нас! Вони спостерігали наш човен і коли всі з нас приплили безпечно до берега, вони принесли нам хліб, печиво й рис. Ми перебули один день на тому місці, а тоді нас узяли до таборів для біженців. Там ми довідались, що той добрий чужинець на березі був сам верховний комісар для біженців Південно-східної Азії.

Я з моїми трьома дітьми перебули шість місяців у біженських таборах Малайзії, позбавлені всього майна. Але, з часом ми переселились до Сполучених Штатів Америки, де ми тепер мешкаємо. Що ж сказати про мою обіцянку Богові?

[Вставка на сторінці 18]

Один з піратів бився з чоловіком, а тоді згвалтував його дружину

[Ілюстрація на сторінці 18]

Ми втекли в цьому човні

[Відомості про джерело]

Фото США флоту