Від смерті до життя в Дахау

„Не почувай до них ненависті. Ти не заподієш їм шкоди. Ти тільки собі пошкодиш!”

ТІ СЛОВА, промовила до мене, молодій дівчині, приємна жінка в концтаборі Дахау протягом Другої Світової Війни. Вони зберегли моє життя, а також здоровий розум.

Я народилась у Москві 1926-го року. Мій батько був з Київа а матір з Грузії. Вони були науковцями й ходили до університету в Москві. В 1929-му році батько втік з Росії до Данціга (колишня німецька назва польського міста Гданська). Мене виховано тільки в німецькій мові й більшість наших друзів були євреями.

Коли почався Гітлерів режим кривавого тероризму, то єврейські родини почали зникати з нашого сусідства, а зокрема вночі. Того ж дня, коли почалась війна між Німеччиною а Росією, наша родина теж зникла. Так, нам дали тільки кілька хвилин одягтись і забрали нас геть. Ми загубили все наше майно.

У першому таборі мене повторно розпитували під ясним світлом і ввесь побили до синців. До цього дня я не думаю, що вони повірили мені, що я не знала відповідей на їхні запитання про діяльності моїх батьків. Чому ж ні? Тому що батьки говорили по-російськи між собою а я не розуміла тієї мови.

Відтоді коли мене взяли з грузовика до центру розпитування, я вже більше не бачила свого батька. До цього 1985 року я не знаю чи він ще живий чи ні.

Потім мене й матір замкнули в вагоні поїзда для перевозу худоби на чотири дні. У поїзді було місце тільки для стояння, не було ні харчів, ні води, ані туалетів. Ми не знали куди нас везли — Дахау — того ганебного концтабору тортур і смерті!

Нас татуювали (робили візерунки на тілі) штовхали, копали ногами, здерли з нас одяг і провели крізь стрій дубинку-розмахуючих службовців СС (секретна служба). Ми скупались і нам дали смугастий тюремний одяг. Тоді мене відлучили від моєї люблячої й дуже вродливої матері й послали до бараків тільки для дітей.

Смерть — щоденний досвід

Там був мій перший досвід з смертю. Кожного ранку, дорослі мужеські в’язні виносили трупи дітей, які померли вночі, декотрі від недоїдання, інші з катування, інші тому що з них точили кров для переливання пораненим воякам. Там завжди була купа трупів готова на спалення. Печі ледве встигали спалювати ті трупи!

А чому мене не спалено? Вони вирішили вживати мене для медичних досліджень. Перше в мене впорскували мікроби якоїсь хвороби, а тоді запускали протиотруту. Мої садистичні мучителі не дуже тішились мною, тому що мене виховано ніколи не плакати або хвилюватись. Отже, зрештою вони вибрали собі когось іншого.

Ніхто, який ще не переживав такого досвіду, ніяк не може зрозуміти, як це вплинуло на нас дітей. Ми не були певні, чи було б краще померти чи жити. Дехто з нас любив би був померти, але, бувши дітьми, ми теж хотіли жити, бо боялись палаючого пекла, яке чекало нас, так як нас було навчено. Ми робили висновок: ,Певно, що пекельний вогонь не може бути гіршим від цього!’

Час від часу, в’язням наказували митись під душем (обливання тіла водяними струмками), в якому замість „води” купали в’язнів газом і таким чином страчували цілу групу. До цього дня я не можу купатись душем. Коли вступаю в душ, то зараз дуже пітнію й тремтю. Іноді, я так хотіла померти, що дійсно старалась випереджувати в’язнів у душ. Але здається, що коли поливали в’язнів газом, то мене відштовхували на бік.

„Не почувай до них ненависті”

Десь у цей час я зустрілась з Ельзе. Вона говорила мені про смерть, і казала, що дійсно немає чого боятись смерті. Ельзе пояснила, що коли людина помирає, то не йде до пекла, щоб мучитись, але тільки впадає в сон. Потім, ,вранці’, так би мовити, вона прокинеться й земля буде перемінена на рай. (Луки 23:43; Івана 5:28, 29) У той час, не буде болю, ненависті, расової дискримінації — тільки радість і щастя. (2 Петра 3:13; Об’явлення 21:1—4) Я повірила їй! Ці слова були неначе світло від сонця в моєму темному житті.

Ельзе рискувала своїм життям говорити зі мною. Вона була дуже обережна, щоб сторож не бачив, як ми розмовляли. Коли траплялась нагода, ми ховались за купою сміття й розмовляли кілька хвилин. Вона розказувала мені про чудові події записані в Біблії, події через які я почала прагнути того Раю, якого Бог здійснить для нас. Незабаром я вже не боялась смерті й мені стало легше змагатись з обставинами під якими я знаходилась.

Коли мама померла, то Ельзе дуже заспокоювала мене. Мама була незвичайно вродливою жінкою, яку люди по вулицях зауважували. Це було великою спокусою для службовців СС, які вживали її для свого чуттєвого задоволення. Ніч за ночею мене примушували дивитись, як вони накидали на неї свої садистичні бажання, коли зрештою зграя гвалтівників замучила її на смерть.

Бувши тільки 14 років, я була дуже вразливою. Природно було відноситись до них з ненавистю! Але я пам’ятала Ельзеєві слова: „Не почувай до них ненависті. Ти не заподієш їм шкоду. Ти тільки собі пошкодиш!” Це погоджувалось з Ісусовими словами про те, щоб ми ,любили наших ворогів і молились за тих, які переслідують нас’. (Матвія 5:44) Це не значить, що ми сердечно ставимось до таких осіб. Краще, ми показуємо їм любов тим, що прощаємо їм за їхні вчинки, коли вони переслідують нас.

Ельзе також допомогла мені краще зрозуміти Бога. Я була зненавиділа Його через те, що СС мали вирізьблено „Бог з нами” на пряжках їхніх поясів. Я пригадувала собі ті тортури, безсонні ночі, коли нас кожного тижня скроплювали інсектисидом, ті комахи, які висмоктували нашу кров, щурі, які вночі годувались нашим живим тілом, стало-зростаючий сморід смерті, ті печі, які працювали понадурочно, той холод, брак ковдр, і очевидне задоволення, яким наші переслідники насолоджувались з нашого нещастя. Якщо Бог був з ними, я міркувала собі, то я не хотіла мати нічого до діла з Ним.

Блискуча віра й бузковий трикутник

Ельзе допомогла мені зрозуміти, що Бог не був відповідальним за вчинки цих садистичних переслідників. Краще, в Його час, Бог розрахується з ними. Тоді Він відновить невинних до досконалого здоров’я й життя, і нагородить усіх тих, які надіялись на Нього. Вона казала, що бог, про якого наші мучителі говорили, не був правдивим Богом, але богом, якого вони самі вигадали, і що коли вони надіялись одержати якесь благословення від правдивого Бога, то тільки обманювали себе.

Ельзе теж пояснила мені чому в світі є такі проблеми, кажучи що Сатана є правителем цього світу, і що Бог, через Його Царство під владою Свого воскреслого, прославленого Сина, Ісуса Христа, знищить Диявола. (2 Коринтян 4:4; Івана 14:30; Об’явлення 20:1—6) Усе те, що вона говорила дуже потішало й підкріпляло мене протягом тих тужливих днів. Ельзеєві слова й її материнська добрість надихали в мене надію.

СС дуже знущались над нею, тому що вона була німкою — співгромадянкою, однак не піддавалась волі нацистів. Здавалось, що СС вважали це бути особистою образою й ніколи не пропускали нагоди принижувати її гідність. Вона терпеливо зносила все те. Я зауважила бузковий трикутник пришитий на рукаві її тюремного одягу й була цікава знати, що той трикутник представляв. Переживши моє інтернування (затримування до закінчення війни громадян) у Дахау, я дізналась, що той трикутник пришивали тільки на одязі Свідків Єгови. Так, Ельзе була Свідком Бога Єгови.— Ісаї 43:10—12.

Бідна Ельзе! Вона дуже змарніла, стала неначе той кістяк. Але вона була спеціальною жінкою. Я ніколи не дізналась її прізвища, або звідкіля вона походила, незважаючи на те, що вона була такою доброю й спеціальною для мене. Я була б любила мати її за свою матір. Якийсь час після того, як маму вбили, Ельзе теж зникла, і я вже більше не бачила її. Але я ніколи не забула того, що вона говорила мені або її духа безтурботного довір’я.

Свобода, щоб знайти життя!

Мене звільнено після чотирьох років ув’язнення в Дахау. Три дні до прибуття американського війська, СС замкнули нас усіх у таборі, а самі зникли. Ніхто не міг утекти, тому що табір був обведений електроогорожою (дротяна огорожа з пропущеним по ній електричним струмом). Коли, зрештою, прибули американці, вони дали нам поживи, але для багатьох це вже було запізно. На жаль, після довгої боротьби за життям, здається багато загубили волю жити й піддались смерті.

Тому що я була з російського походження, мене передано росіянам. Коли мені було 17 років, мене призначили вийти заміж за команданта штабу. Але один полковник, який ходив до університету з моїм батьком, заховав мене під ковдрою на задньому сидінні своєї автомашини й вивіз мене з казарми. Поїздом я поїхала до російського кордону й рано вранці одного дня знайшла місце в якому сторожі не були уважні. Більше як милю відстані я повзлась на животі нейтральною зоною. На другому боці американські вояки спостерігали мене повзючу до них. Мене посадили на поїзд до Гейдельберга. На другому боці сидів українець за якого я зрештою вийшла заміж.

Обставини були нестерпні, тому що росіяни таки шукали мене. Вони навіть рекламували по радіо, що мене пошукував мій батько. Але я не відповідала, боячись, що вони старались перехитрити мене. Може бути, що це був мій батько; однак, я не могла взяти того риску й відповісти на ті реклами. Одного дня мене слідили два комуністичні агенти. Отже, я пішла до універмагу й елеватором поїхала на верхній поверх. Там зустрівшись із завідувачем універмагу я розказала йому яка річ. Він переховав мене в своєму бюрі аж поки ті агенти не пішли геть. Після того, я з чоловіком вирішили вибратись до Австралії, і прибули тут у квітні 1949-го року.

Нове життя й відновлена надія

Тут почалось наше нове життя. Нас відвідав місцевий священик, але я відмовилась ходити до церкви, через усе те, що я бачила релігійні люди в Європі робили, і тому що Ельзе казала мені, що церкви не були від Бога. Я стала молитись до Бога, щоб Він відкрив мені правду. Я ходила до місцевих релігійних людей й питала їх куди вони підуть коли помруть. Вони всі відповідали „на небо”. При тому, я відвідувала інші церковні групи.

Кілька днів пізніше, коли я молилась, у двері застукав молодий чоловік і запропонував мені журнали Вартова Башта й Пробудись! „Чи ви маєте надію піти на небо?” я запитала його. „Ні”, відповів той чоловік. „Я маю надію жити вічно саме тут на землі, коли вона буде перемінена на Рай”. Ну, вже знайшла тих людей таких самих, як Ельзе! Це ж була правда, якої я шукала ще від тих днів у Дахау. Я так захопилась нею, що ми напевно розмовляли десь годин з дві.

Той Свідок послав свою тітку відвідати мене наступного дня. Тільки до двох днів я перестудіювала цілу книжку Від раю втраченого до Раю відновленого. Потім я почала читати Християнське Грецьке Святе Письмо, так званий Новий Завіт, і до трьох днів перечитала його. Яка ж чудова інформація! У книжці Рай й в Біблії я знайшла точно те, що Ельзе говорила мені. Нарешті, 17 років після мого звільнення від Дахау я знайшла її людей!

Пригадуючи собі моє минуле, то найважливіший час мого життя був у Дахау з улюбленою Ельзе, яка розказувала мені про чудову надію в Біблії. Через її допомогу, я могла ,перейти від смерті в життя’. (Івана 5:24) З оцінюванням я пригадую собі ті натхненні слова в Псалмі 94:17, 18: „Коли б не Господь [Єгова, НС] мені в поміч, то душа моя трохи була б не лягла в царство смерти!.. Коли я кажу: ,Похитнулась нога моя’, то Господи [Єгово, НС], милість Твоя підпирає мене”.

І, зустрічаючи майбутність, мене підкріпляють слова Ісаї 41:10: „Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю”. Завдяки допомозі Ельзе, Єгова справді допоміг мені знайти життя в Дахау.— Внесок.

[Вставка на сторінці 20]

Мене й маму замкнули в вагоні поїзда для перевозу худоби на чотири дні

[Вставка на сторінці 20]

Вони вирішили вживати мене для медичних досліджень

[Вставка на сторінці 22]

Ельзе допомогла мені зрозуміти, що Бог не був відповідальний за вчинки цих садистичних переслідників

[Вставка на сторінці 23]

Нарешті я вже знайшла Ельзеєвих людей

[Ілюстрації на сторінці 21]

Газові камери й печі в Дахау