Одинадцять сиріт — як же нам упоратися?

Так як розказує Марія Лусія Віньял

„ЯКЩО Бог дійсно є люблячий, то Він не забрав би перше тата, а потім маму!” „Якщо Бог є Всемогутній, то чому ж Він не врятував мами від смерті, коли знав що вона залишить 11 сиріт?”

Повторно, я так сперечалась з моїми католицькими друзями й родичами, які казали що це була Божа воля, що батько вчинив самогубство і що, чотири місяці пізніше, мати померла на інфаркт міокарда. Налякана й збентежена, я питала себе, „Як же мені, дівчині 17 літ, виховати десять молодших братів і сестер, наймолодша бувши тільки немовлятком один місяць віку?”

Історія родини

Як родина ми були вірними католиками. Батько, вчитель, також був скарбником і навчав катехізис у недалекій каплиці, а я співала в хорі. Батько й я були з релігійного ордену св. Вінсента де Паула. Ціла наша родина брала участь у щоденних благочестях і інших церковних діяльностях, тому що в тихому малому місті в якому ми мешкали в штаті Гояс, Бразілії, було мало що робити.

Батько дуже прагнув навчитись і зрозуміти Біблію й часто читав її аж допізна вночі. Я пам’ятаю як одного разу він плакав, тому що не міг зрозуміти слів Йова, „О якби Ти дозволив мені цього, щоб схоронив мене в пеклі?” (Йова 14:13, Переклад Дуея) „Якщо Йов був вірний слуга”, батько питав уголос, „то навіщо він просив, щоб його послано до пекла на охорону?” У батька були ще інші запитання на які він не міг віднайти відповідей: Чому ми так дуже страждаємо? Чи ж Бог забув про нас? Він навіть ходив до декотрих Протестантських церков, шукаючи в них відповідей — даремно.

Наше тихе, просте життя розгромилось 24-го червня 1974 р., коли два моїх двоюрідних братів розповіли нам розпачливу новину: „Марія Лусія, твій батько відібрав собі життя!” Тому що батькові не пощастило в крамарстві й він дуже заборгувався, то був зруйнований фінансово й став дуже розпачливим. Мати, з слабким серцем, не могла здолати цього шоку та страждання померла чотири місяці пізніше, лишаючи нас 11 сиріт, нужденними й вбитими горем.

Як здолати?

У той же час я працювала в універмазі й заробляла дуже мало грошей. Через великий борг нам часто бракувало потреб на життя, іноді навіть не вистачало харчів. Узнавши нашу долю, одна співробітниця ходила від дому до дому й збирала для нас харч. Хоч я соромилась цим, то таки була вдячна за її любий жест і за допомогу від місцевих людей.

Наш дім був мамин, і ми мали в чому жити. За якийсь час, нам дали малу пенсію. Щоб доповнити наші потреби, 12-тилітній Паулу пішов працювати для м’ясника, а Сілвію, тільки 11 років, почав розносити молоко по домах. Домашню роботу доглядала Лусія Марія, 15 років і Марія Апаресіда, 9 років. Ми, 11-ро дітей, ніяк не могли жити вкупі, отже ми вирішили, що 6 наймолодших дітей принаймні на якийсь час, підуть жити з родичами. Решта з нас заглибились у проблеми щоденного життя.

Треба було робити багато рішень, які впливали на нас усіх. Тому що я була найстарша, то мусила вирішувати остаточно. Іноді іншим дітям було трудно погодитись з моїм рішенням, тому що я ще була дуже молода. Наприклад, одного разу я старалась утихомирити Паулу, тому що він робив багато гаміру й ми не могли вчитись.

„Хто ж ти така, що будеш поправляти мене?” він відповів. Потім, після гарячкової дискусії він вийшов з хати й не вернувся тієї ночі. Наступного ранку, дуже заплакана, я пішла шукати його, а навіть думала піти до поліції. Як ми тішились, коли пізніше того ранку Паулу вернувся додому веселий та безжурний, переспавши ніч у друзів! Але, було мало такого непорозуміння.

Турбуючі питання

Нас таки ще турбували релігійні питання. Тому що друзі казали, що Бог забрав наших батьків, то ми міркували собі, якщо це правда, то Він правдоподібно і нас забере одно за одним. Отже, коли хтось з нас захворів, то ми боялись, що Бог візьме його! Це дуже налякало нас! Крім того, нас навчили, що коли людина вчинить самогубство, то її душа піде до пекла, і я часто задумувалась, ,Чи батько дійсно страждає у вогні?’ Коли я запитала нашого священика про це, то він нічого не відповів. Через це я була дуже нещаслива й сумнівалась про нашу релігію.

Бувши членом ордену Вінсента, я ще збирала десятини для церкви. Відвідуючи одного чоловіка, він запитав мене на що ті гроші будуть уживатись, і чи таке збирання десятини було по-біблійному. Я не могла відповісти йому на це. Коли наступного місяця я знову відвідала того чоловіка, то він запитав мене ті самі питання. Отже, я вирішила піти до священика й запитати його про це.

„На церковні витрати”, він відповів.

„А яка є біблійна основа на це?” я наполягала.

Він не відповів мені. Я почала плакати, знаючи що не зможу відповісти на запитання того чоловіка. Крім того, на зібранні нашого товариства вичитували вголос імена тих, які давали найбільшу десятину й дуже вихвалювали їх. Уявіть собі моє почуття, коли вголос почитали моє ім’я, а я не могла нічого пожертвувати — і це перед усіма присутніми!

Усе це тільки збільшило моє розчарування. Озираючись на минуле, то хоч ми дуже оцінювали матеріальну допомогу протягом тих тижнів по смерті матері, я таки зрозуміла, що всі ті церковні обряди мало допомогли мені упоратись з моїми відповідальностями морально виховувати нашу родину.

Відповіді на запитання

Шість місяців по смерті матері я одержала відповіді на всі мої запитання. Одна пані, на ім’я Йоланда, відвідала універмаг у якому я працювала й запропонувала співробітникові домашню студію Біблії. Виявилось, що вона була Свідком Єгови. Прислухуючись до розмови, я стала дуже захоплена назвою синьої, кишенькової книжки, яку вона пропонувала, Правда, яка веде до вічного життя. Тому що я не мала грошей купити собі цю книжку, то пізніше співробітниця дала мені її на подарунок.

Вдома, я жадібно прочитала її й кілька днів пізніше, коли знову побачилась з доною Йоландою, дуже благала, „Дайте мені вашу адресу, щоб я могла піти до вашого дому й навчатись Біблії так як ви обіцяли”. І скільки питань у мене було! Те, що найбільше вплинуло на мене з тієї біблійної студії був спосіб, яким вона відповідала на мої запитання, з нашої Біблії — на які то запитання священик не відповідав нам.

Один вірш, який дуже зворушив моє серце був у Івана 5:28, 29 (НС), де читаємо: „Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в пам’ятних гробах почують Його голос, і повиходять”. Лусія Марія й я плакали з радості й надії знову побачитись з матір’ю!

„Але що ж сказати про батька? Чи він мучиться в пеклі?” були питання на які я дуже прагнула відповідей. Яке ж полегшення довідатись, що пекло — це звичайна могила людства, і що в ньому ніхто не страждає! Це також відповіло на те оригінальне запитання, якого батько мав про Йова, коли він благав охорони в пеклі. Ми також навчились, що надія на майбутнє життя нашого батька спочивала в руках Великого Судді, Бога Єгови. Принаймні батько не мучиться! — Екклезіястова 9:5, 10.

Один за одним решта членів нашої родини також почали студіювати Біблію із Свідками. Які ж вдячні ми були за те, що Свідки так ввічливо й терплячо навчали нас біблійних правд! Ми навчились чому Бог дозволяє зло, і що Він не забув про нас. Ми також довідались, що Біблія поміщає гарну пораду для нас у справах моральності, чесності, шануванні влади й як ми повинні поводитись одні з одними.— 1 Коринтян 6:9, 10; Євреїв 13:17, 18; Римлян 13:1, 2; Матвія 7:12.

Ми постановили застосовувати те, що навчались і зробили „договір” між собою, що коли хтось зробить помилку, то інші направлятимуть його. Наприклад, Паулу полюбив вечірки по яких забагато пиячили. Через якийсь час, і з правильною порадою, ми подолали цю проблему й він став більше серйозним. Сілвію, рік молодший від Паулу, спершу не студіював Біблії серйозно й ходив на зібрання до Залу Царства тільки, тому що ми примушували його. Пізніше, продовжуючи студіювати, в нього розвинулось глибоке бажання служити Богові й прийняти відповідальність. Він каже, що заохочення від членів збору допомогло йому.

Вже не „сироти”

Як родина, ми відчували, що Ісусові слова в Марка 10:29, 30 зокрема стосувались до нас: „Немає такого, щоб дім полишив, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька... ради Євангелії, і не одержав би в сто раз більше тепер, цього часу, серед переслідувань,— домів, і братів, і сестер, і матерів”. Так, у нас тепер є багато „братів, і сестер, і матерів” у духовному значенні.

Наприклад, дона Йоланда, не тільки студіювала з нами Біблію, але також навчала нас краще доглядати дім, кухарити, прати й прасувати шмаття. Без її „материнської” поради, я не знаю, що з нами було б сталось. Християнські брати малого збору (усього коло 20 осіб) також доглядали наших потреб. Вони навіть зробили розпорядок підремонтувати наш дім!

Це почало турбувати декотрих наших родичів, які до того часу мало цікавились нашим становищем, і в день ремонту прийшли допомогти. „Ви, Свідки, залишіть це нам”, вони сказали. „Ми будемо ремонтувати дім”. Ми дуже здивувались і були вдячні за їхню допомогу. Пізніше брати прийшли й докінчили електричний ремонт, зробивши наш дім багато вигіднішим.

Сусіди, які не хотіли, щоб ми стали Свідками Єгови, звичайно зауважили цю допомогу. Одного дня в дорозі на зібрання до Залу Царства, один чоловік на другому боці вулиці зупинив нас.

„Чи ви знову йдете на те зібрання?” він наполягав.

„Чому ж ні?” я запитала його.

„Тому що це нова, недавнопридумана релігія. Ваш батько помер католиком і ви всі аж до смерті мусите бути католиками. Верніться назад додому!”

Хоч ми знали, що він сказав це з добрим наміром, то таки не дозволили йому знеохотити нас.

Одна з найбільших радостей цього біблійного знання була єдність нашої родини. Ми студіювали Біблію разом, молились разом і, пізніше, почали разом проповідувати від дому до дому. Ми ще ніколи не відчули такої єдності зусиль. Згодом ми почали шукати способу, щоб принаймні хтось з нас міг брати більшу участь у проповідуванні.

До того ж часу Лусія Марія була швачкою нашої родини (а також для інших людей), і доглядала багато домашньої роботи. Ми постарались, щоб Марія Апаресіда навчилась шити, дали їй більше домашніх обов’язків, і тепер Лусія Марія мала більше часу. Під цим розпорядком у квітні 1978 р., Лусія Марія почала присвячувати більшість свого часу в проповідуванні як піонерка. Два роки пізніше її призначили на спеціальну піонерку, і вона проповідувала 140 годин щомісяця й навчали людей Біблії в далекому місті в якому тільки організували збір Свідків Єгови.

Уже минуло одинадцять років від того нещасного 1974 р., в якому здавалось наш цілий світ провалився. Але як усе це вже змінилось! Беручи до уваги наше краще матеріальне становище, а зокрема духовне, ми знову могли з’єднати більшість нашої родини. У 1979 р. Дорінато вернувся до дому, і кілька місяців пізніше бабуся відпустила нам Далва і Лурдеса. Всі троє дітей гарно вчились Біблії. Далва й Лурдеса охрестились у 1980 р. Як ми тішились коли побачили, що біблійна правда вкорінювалась у їхніх серцях!

Тепер прийшла черга на Біатріз. Вона мешкала з католицькою родиною, і пристала до їхньої релігії. Ми думали, що буде трудно переконати її вернутись до дому. Проте, на наше здивовання і щастя вона вернулася у листопаді 1981 р. Вона почала серйозно студіювати з нами Біблію й охрестилась у липні 1982 р. Тепер вона проводить свої власні біблійні студії. Справді, рука Єгови не була коротка!

Тепер прийшла черга на Колодоалда. У травні 1983 р. нам удалось повернути його до дому й він тепер регулярно студіює Біблію з нашою родиною, а також ходить проповідувати. Ми молимось, щоб він, а також Дорінато, колись присвятили їхнє життя Єгові й охрестились. Наймолодший, Алешандрі, ще живе з родичами. Хоч досі ми не маємо дозволу взяти його до дому, то таки зробили розпорядок регулярно допомагати йому духовно. Він тепер читає книжку Ви можете жити вічно в Раю на землі.

Коли Паулу й Сілвію охрестились, то почали провадити нашу домашню студію Біблії й молитву. По суті, Сілвію мав досить часу від світської роботи, так що протягом минулих дев’ятьох місяців міг служити як допоміжний піонер. Тепер, Паулу має привілей служити в відділі Товариства Вартової Башти тут у Бразілії. Я ще працюю й жертвую так багато часу як можу служити Єгові. Само собою зрозуміло, все це було джерелом великої радості й задоволення для мене після такої боротьби попередніх років.

Ми часто думаємо про те, що псалмописьменник написав у Псалмі 127:1: „Коли міста Господь [Єгова, НС] не пильнує,— даремно сторожа чуває”. Коли б Єгова не був ,на варті’ для нас, то вся моя пильність з родиною також була б даремна.

Нам було дуже приємно студіювати, навчатись і розказувати людям про чудові наміри Єгови. Справді, Він був нашим дійсним Отцем і з великою радістю ми висловлюємось так як Давид, який сказав: „Співайте Богові, виспівуйте Йменню Його, рівняйте дорогу Тому, Хто їде на хмарах,— Господь [Ягве, НС] Йому Ймення!.. Сиротам батько... Бог у святому мешканні Своїм”.— Псалом 68:5, 6.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Сім членів родини Віньял

[Ілюстрація на сторінці 20]

Алешандрі, який народився саме перед смертю матері

[Ілюстрація на сторінці 22]

Моя сестра Лусія Марія, яка тепер служить повночасно в Гоясі, Бразілії