Чому батькам так дуже трудно ,відпускати’
„ДО ПОБАЧЕННЯ МАМО! ДО ПОБАЧЕННЯ ТАТУ!” повторює син три рази. Під час розставання, він видумував всяку можливу причину, щоб бодай ще трохи побути.
Але тепер „до побачення” звучить остаточно. Ще раз слізливо обнявши, міцно стиснувши руки й син залишає батьків. Бувши батьками, ви дивитесь одно на другого й знаєте, що він вже не вернеться, щоб проживати з вами. Дім, в якому колись відгукувались його балаканина й регіт тепер здається такий порожний.
Батьки пожертвовують своїм дітям дуже багато часу, зусилля і хвилювання. Десь років з двадцять заведений розпорядок вашого життя зосереджувався на них. „Вчора” ви переймались страхом коли почули як ваше немовлятко плакало. Занепокоєно ви ходили сюди та туди по підлозі в бюрі лікаря, коли ваш шестилітній син захворів на гарячку. Ви затамовували подих коли розривали шкільні рапорти, посилено зітхнули коли побачили, що він успішно пройшов клас. Ви противились, коли ваші підлітки грали їхню голосну музику, але плакали, коли вони згадували, що залишать дім. І тепер, один за одним, вони вже повиростали й пішли на своє.
Не дивно, що для багатьох людей пристосуватись до „порожнього гнізда” є дійсний виклик. „Перший раз у моєму житті”, признав один чоловік, коли його дочка вибралась з дому, „я тільки плакав і плакав і плакав”.
Але Гвелен й Евеліна привчили своїх дітей до майбутньої незалежності. Однак, коли їхні діти вибрались, „то нам було трудно пристосуватись”, вони сказали. „Коли діти були вдома, то ви були зайняті, метушачись сюди то туди. А коли вони вибрались, то залишились тільки ви і ваше подружжя. Найгірше мучить коли вертаєтесь до дому й бачите, що дітей вже нема”. Норма, мати дорослої дочки, признає: „Мене взяло досить багато часу привикнути до того, що Лінни вже не було в кімнаті. Отже, я зачиняла двері до її кімнати, бо коли двері були відчинені, то я відчувала б неначе вона була вдома й тоді хотіла б говорити з нею”.
Майже всі батьки відчувають такі змішані почуття, коли „дітвора” залишає дім. Ви гордуєтесь, що ваша дитина вже виросла й тішитесь, що тепер маєте більше часу для особистих справ. Все-таки, вас можуть гризти сумніви („Чи ми правильно виховали її?”), побоювання („Чи наша дитина вже дійсно є готова залишити наш дім?”), розчарування („Чому вона не вийшла заміж за того вродливого Івана замість за цього невдаху?”), а навіть провинність. Одно недавнє дослідження показує, що зокрема чоловіки жаліють, що „не відкладали більше часу їхнім дітям, коли вони ще були молодші”.
Те ,порожнє гніздо’ також може змінити ваше подружжя. Декотрі одружені краще поводяться. Інші гірше. „Багато подруж сьогодні кінчаються розлученням або розводом, коли діти підуть жити на своєму”, кажуть автори книжки Ми самі й наші діти (анг.).
Також трапляється, що ваші діти залишають дім тоді коли у вашому житті вже є багато криз. Жінки переживають початок клімактеричного періоду, який, згідно з одним письменником, може відчуватись для неї неначе непотрібне нагадування, що ,вже не будеш більше родити’ ”. Чоловіки можуть відчувати більший тиск або незадоволення на роботі. Перед ними може маячити можливість відставки від роботи. Інфляція можливо роз’їла родинне заощадження. Може бути, що здоров’я вже почало погіршуватись. Позірно згубивши батьківство, декотрі навіть сумніваються почутті власної гідності.
Не дивно, що декотрі батьки вперто не хочуть відпускати їхніх дітей! Спонука, тримати дітей вдома може здаватись непереможною. Але коли діти йдуть на своє, то це не значить, що вони вже цілком покидають вас. Це значить, що тепер ваше споріднення з ними змінюється і, що ви мусите наповнити ту порожнечу, у вашому житті.
Але як? І чому відпускати ваших дітей є таке важливе для здорового споріднення з вашими дорослими дітьми?