Чому релігія втягається

Релігія — Сила на мир чи на війну?

ПРИМИРИВШИСЬ з фактом, що втягнення релігії в війну є безперечна дійсність, то неминуче запитання є таке: Чому? Багато людей відчувають, що це не є провина релігії, але тих, які не практикують те, що їхня релігія навчає. Вони відчувають, що коли б більше людей пристосовували їхнє релігійне навчання до щоденного життя, тоді зможуть добитися миру.

Хоч у цьому може бути трохи правди, то не забуваймо про те, що багато тих учасників релігійних війн воюють так запопадливо й з таким переконанням, що засоромлюють звичайних вояків.

На протязі століть ідея „святої”, або „справедливої”, війни дуже впливала на послідовників багатьох релігій. Хрестові Походи так званого Християнства й, з другого боку, ісламський газават (джихад), є значні приклади цього. Захисники Хрестових Походів, як звичайно, звертались до Біблії, щоб нею підтримувати свої доводи. Але історики признають: „Широко поширений погляд ранньої церкви був, що війна — це організоване зло з яким церква й Христові послідовники не можуть мати нічого до діла”.— Гейстіньгова Encyclopaedia of Religion and Ethics.

Проте, в пізніших часах, такі видатні провідники церкви як Августин і Томма Аквінас, наводили сильні доводи на користь „справедливої” війни. „Августин (спочатку 5-го століття) створив перший великий синтез християнської віри й практикування війни”, пише професор теології, Роберт Кульвер у Christianity Today. Це „сталось зразковим положенням усіх великих відділів церкви відтоді донині”.

Догма „справедливої”, або „виправданої” війни починається з передумовою, що правителі мають Богом-даний обов’язок і владу підтримувати право й порядок у недосконалому суспільстві насильницькими засобами — поліцією, судовим процесом, тюрмами й шибеницями — коли потрібно. Якщо так, тоді вони теж стоять оправдані користуватись військом, військо-морським флотом і будь-якими іншими засобами, щоб підтримати державний мир і безпеку коли потрібно.

Легко бачити, чому панівний клас буде ставитись дуже прихильно до такої догми. Але народ теж схвалював цю догму, тому що тепер звичайно людина не мала тягару робити добросовісні рішення. Все, що вона мусила робити, це слухатись наказів держави. По суті, через таку кооперацію, людина може відчувати, що вона дійсно виконує Божу волю, або що Бог є по її стороні. Чи ж це не є почуття майже кожного вояка на війні?

Неправильне уявлення про тисячолітнє Царство

„Шукання тисячоліття, часто під проводом месіанської особи, надихало численні революційні рухи, багато з яких створили значні політичні та соціальні нововедення”, пише Гунтер Люві в Religion and Revolution.

Особливо цікавий й висвітлюючий приклад цього є тайпінське повстання, 1850 до 1864 р. у Китаї, на протязі чужого пригноблення й внутрішнього зіпсуття. Цей культ був дивною мішаниною Конфуціанства з християнським євангелізмом. Провідник, Гунг Гсю-Чан, заявив, що, як син Божий й брат Ісуса, Бог послав його на землю, щоб заснувати Тайпінг Т’єн-к’ю, небесне царство Великого Князя. Зрештою, цей рух поширився до 16 з 18 областей, полоняючи коло 600 міст і заволодів Нанкіном, зробивши це місто „небесною столицею” на землі. Кажуть, що це був „найбільший з передсучасних масових рухів в історії”, і коли він повалився, то з ним загинуло можливо так багато як 40 мільйонів людей.

По інших місцях і в інших часах, розквітались маккаваї і зелоти Іудаїзму, політичні буддистські монахи з Бірми та Цейлону, Мужі П’ятої Монархії пуританської революції в 17-ти столітньої Англії, магдісти з Ісламу в Судані, які довели до огидної облоги Хартуму — і цьому списку нема кінця.

Релігійні провідники продовжують робити заклик до міжрелігійної кооперації заради світового миру. Очевидно, вони відчувають, що коли б могли розв’язати свої релігійні незгоди, то цим запевнили б мир. Але факти показують, що дуже мало війн воюються виключно через доктринні розбіжності. Краще, вони більше стосуються до суспільних, економічних, територіальних, політичних і до численних інших спірних питань і незгод. Але, замість запобігати такі війни, то релігія втягалася в ці спори і, в руках декотрих обманених священиків, всиляла натовпи ,вірних’ таким запалом і запопадливістю, що вони звертались до зброї.

Ясно, релігія схибила як сила для миру. Але, що сказати про Боже Слово, Біблію? Чи воно дійсно є силою на мир?

[Рамка на сторінці 6]

„Релігійні війни нахиляються до крайнього оскаженіння. Коли народи воюють через територію зариди економічних користей, то вони доходять до стану, коли битва вже не є варта кошту, отже компрометують. Коли причина бою є релігійна, то здасться, що компрометування й примирення є злі”.— Роджер Шінн, професор суспільної етики з Union Theological Seminary.