ЛИЦЕМІР

Двоєдушна, нещира людина, яка вдає з себе того, ким не є насправді; її слова не відповідають учинкам.

Хоча в деяких перекладах (Філ., Гижа) єврейські слова, які походять від кореня хане́ф, перекладаються як «лицемір», в інших використовуються такі слова як «нечестивий» (Хом.), «безбожний» (Ог., Хом.), «беззаконний» (Кул.), «відступник» (НС). Як зазначається в одній праці, коли слово хане́ф вживається як прикметник, воно може означати «нечестивий, невіруючий... безбожний», а коли як дієслово, може означати «бути забрудненим, опоганеним... відхилятися від того, що правильне» (Brown F., Driver S., Briggs C. A Hebrew and English Lexicon of the Old Testament. 1980. P. 337, 338). У Біблії люди, стосовно яких вжито хане́ф, згадуються разом з тими, хто забуває Бога (Йв 8:13), з грішниками (Йв 20:5) й злочинцями (Іс 9:17) і протиставляються праведним та невинним (Йв 17:8; див. ВІДСТУПНИЦТВО).

Грецьке слово, перекладене як «лицемір» (гіпокріте́с), означає «той, хто відповідає». Спочатку цим словом називали грецьких (а пізніше римських) театральних акторів. Виступаючи на сцені, вони вдягали великі маски з пристроями для підсилення голосу. Згодом це слово набуло переносного значення і стало вказувати на того, хто вдає з себе когось, лицемірить чи обманює. Слово гіпокріте́с вживається у грецькій Септуагінті в Йова 34:30 і 36:13. Згідно з Біблією, лицемірні люди є «невірними» (пор. Лк 12:46 з Мт 24:51), а лицемірство (гіпо́крісіс) може бути пов’язане з підступністю. (Пор. Мт 22:18; Мр 12:15; Лк 20:23; див. також Гл 2:13, прим., де гіпо́крісіс перекладено дієсловом «прикидатися».)

Ісус Христос назвав лицемірами людей, які давали дари милосердя напоказ, молилися і постили так, щоб їх бачили інші, а також тих, хто помічав схожі на скалки помилки своїх братів, але нічого не робив, щоб виправити власні помилки, які були мов колоди. Він назвав лицемірами і тих, хто стверджував, ніби служить Богові, але не міг розпізнати значення часу, в якому жив, та поточних подій, хоча й умів прогнозувати погоду за прикметами на небі й на землі (Мт 6:2, 5, 16; 7:1—5; Лк 6:42; 12:54—56).

Будучи на землі, Божий Син не лише викривав релігійних провідників Ізраїля, але й пояснював, чому називав їх лицемірами. Вони шанували Творця лише устами, позбавляючи сили Боже Слово заради своїх традицій (Мт 15:1, 6—9; Мр 7:6, 7). Вони не виконували того, що говорили (Мт 23:1—3). Книжники і фарисеї не лише свідомо позбавляли себе можливості ввійти в Боже Царство, але й не пускали тих, хто хотів увійти в нього, через що їхній гріх ставав ще більшим. Вони з усіх сил старалися навернути на свою віру хоча б когось, а коли їм це вдавалося, то робили його таким, що він заслуговував геєни вдвічі більше, ніж вони самі. Ці релігійні провідники зосереджувалися на дрібницях, але відкидали основні принципи Закону, нехтуючи справедливістю, милосердям і вірністю. Їхнє лицемірство полягало в тому, що ззовні вони виглядали чистими, а всередині були сповнені прагнення потурати власним бажанням. Як побілені могили, що ззовні здавалися дуже гарними, вони виглядали праведними в очах людей, а всередині були «повні лицемірства і беззаконня». Вони будували могили пророкам і прикрашали гробниці праведників, кажучи, що не брали б участі в пролитті їхньої крові. Проте вчинками показували, що нічим не ліпші від своїх прабатьків, які вбивали пророків (Мт 23:13—36). Вчення фарисеїв і садукеїв було справжнім лицемірством (Мт 16:6, 12; Лк 12:1; див. також Лк 13:11—17).

Лицемірство фарисеєвих учнів та прибічників Ірода яскраво виявилося, коли вони підійшли до Ісуса з питанням про податки. Спершу вони почали лестити Ісусу: «Учителю, ми знаємо, що ти завжди говориш правду, навчаєш Божої дороги згідно з правдою». А тоді поставили йому підступне запитання: «Чи дозволено, на твою думку, платити кесарю подушний податок?». Ісус влучно назвав їх лицемірами, адже вони запитували його не для того, щоб справді почути відповідь, а щоб підловити на слові (Мт 22:15—22; Лк 20:19—26; ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 2, с. 544).

Рано чи пізно лицемірство буде викрите (Лк 12:1—3). Бог засуджує лицемірів і вважає їх негідними вічного життя (Мт 24:48—51). Тому християнська любов і віра мають бути нелицемірними (Рм 12:9; 2Кр 6:4, 6; 1Тм 1:5). Мудрість, що згори, нелицемірна (Як 3:17).