Я виріс у нацистській Німеччині

ОДНОГО жахливого дня в 1935 р., коли мені було п’ять років розгромилось безпечність мого юнацтва. Відбувались зміни, яких я ледве розумів і незабаром зі мною погано поводились з причин незрозумілих для мене. Але, зрештою я міг повторити слова псалмописьменника: „Бо до Тебе вдається душа моя, і в тіні Твоїх крил я сховаюсь, аж поки нещастя мине”.— Псалом 57:2.

Мої батьки були Бібельфоршер (Студенти Біблії, або Свідки Єгови) ще від 1920-их років. Коли Гітлер прийшов до влади в 1933 р., мені було три роки, а моїй сестрі, Герті, п’ять. Незабаром Гітлер став злісно переслідувати Свідків, і мої батьки не уникнули пильного стеження його режиму.

У 1935 р. група гестапо офіцерів, велика для моїх п’ятирічних очей і ще погрожуюча, вдерлася в наш дім. Я ще можу бачити як батько стояв тихо а вони зневажливо розшукували наш дім за якимсь доказом, що він був студентом Біблії. Зрештою, вони забрали його. Я 10 років не бачив свого батька.

Але Гітлерівський режим ще не закінчив з нами. Два роки пізніше гестапівці, чоловік і жінка вернулись. Показуючи пальцем на Герту й на мене вони сказали моїй переляканій матері: „Ми забираємо ці діти від вас”. Навіщо? „Ви не є кваліфіковані виховувати їх”. Вони обвинувачували нас злочином й взяли до табору для підлітків. Чи можете уявити собі почуття моєї матері коли вона дивилась як гестапівці силоміць брали нас з собою?

Я перетерпів мілітарну дисципліну в тому таборі — мене тримали окремо від Герти — але до 1943 р. Потім мене взяли на ферму біля малого села в області Альтмарк.

Через увесь цей час, я не знав чому це трапилось зі мною. Мої батьки були обережні про що вони говорили мені, правдоподібно тому, що п’ятирічні хлопці не все обережно ляпають язиком. Тому то я не розумів чому мене відлучили від них. Я також не розумів чому рільник який опікувався мною лаяв мене й кричав, що я був злочинцем, або чому інші діти не хотіли мати нічого до діла зі мною.

Зрештою система освіти вимагала, щоб я кожного тижня ходив якийсь час до спеціальної школи й вивчався релігії. Я обурювався на це. Прийшовши до школи два рази, я сказав властям: „Я вже більше не хочу ходити до тієї школи”. Вони старались примусити мене, кажучи що я не зможу одержати диплома, і що не навчуся фаху. Але я просто не дбав про це. Я дуже обурювався на те, що мене примушували ходити до тієї школи.

Тоді я вирішив: „Добре. Якщо вони хочуть, щоб я вивчався релігії, то я буду сам читати Біблію”. І незабаром я став цікавий знати, чи Біблія допоможе мені взнати чому зі мною так недобре поводились. Я дуже любив читати Євангелія і помалу бачив як зле з Ісусом поводились. У моєму юному розумі я старався порівнювати Ісусове становище з моїм, думаючи: ,Здається що мій стан є трохи подібний до Ісусового. Мене гноблять, зневажають, без жодної причини, так як з Ісусом робили’.

Зрештою, війна закінчилась. Я зараз хотів вернутись додому й планував спакувати свій невеликий чемодан і вирушити рано вранці коли ніхто не міг би спинити мене. Проте, я не знав які небезпечні обставини дійсно були. Німеччину розгромили. Сільська місцевість була хаосом. Нічого не діяло. Не було ні автомашин, ані залізниць. Люди голодували, і через недавнє воювання залишилось багато порозкиданої зброї. Я дуже сумнівався чи мені вдасться дістатись до Магдебургу.

Проте, тепер я відчув, що Єгова піклувався мною. Нарешті, я перебував ,у тіні Його крил’. Того самого дня в якому я приготовлявся податись додому, чужинець, жінка приїхала до рільника із спеціальним дозволом, щоб узяти мене під свою опіку. Дозвіл видала військова влада, яка тимчасово мала контроль. Це не подобалось рільникові. Він упрошував мене, щоб я зостався. Але я був радий залишити його й піти з цією незнаною жінкою.

Вона приїхала по мене конем і маленькою вагонеткою, і нас двоє їхали разом до її дому коло три годині відстані. Якийсь час ми не розмовляли. Вона не говорила багато, а я теж не мав охоти випитувати її. Потім вона почала розмову. „Ну, Ганц”, вона сказала, „я знаю все про тебе. Я пам’ятаю тебе, коли ти ще був маленьким хлопчиком”. Я влип очима в неї. Для мене вона була цілком незнайома. „Я знаю твого батька й матір”, вона продовжувала. „Твого батька взяли до концтабору за те, що він читав Біблію”.

Вона пояснювала мені, що він був одним із Свідків Єгови, а вона теж. Дійсно, вона таємно працювала як піонерка (повночасна вісниця) в тій околиці протягом війни. Як вона розказувала мені про мене, то я став плакати. Цей вірний Свідок стежив за мною ввесь цей час. Вона точно знала де я був, але ні вона, ані моя мати не могли прийти й відвідати мене, тому що власті хотіли, щоб мене виховано на доброго малого нациста. Але, тепер, при першій нагоді, їй вдалось взяти мене під свою опіку.

Я дізнався, що вона була Сестра Шайбе. У наступних тижнях вона користувалась кожною нагодою, щоб навчити мене за що мої батьки так дуже страждали. Я прочитав книжку Діти, яку вона дала мені. Її книжка була поділена на маленькі книжечки для таємного читання, і вона показала мені як прочитувати ці секції, а потім обговорювала їх зі мною. Ставши нестямний з радості з того, що я навчався, я почав бачити як Єгова керував справами на мою користь на протязі тих трудних років.

Проминуло півтора місяця й сестра Шайбе думала, що вже прийшов час для мене вернутись додому. Подорожувати ще було трудно, але вантажні автомобілі вже переїжджали і вона зробила розпорядок для мене поїхати аж до передмістя Магдебургу. Потім, на протязі годин з трьох я обережно вибирав дорогу через руїни, які колись було місто Магдебург. Зрештою я знайшов наш дім, який, на щастя, ще стояв.

Так трапилось, що мати дивилась у вікно, коли я наближався до хати. Вона пізнала мене, вибігла, щоб міцно обняти мене перший раз у 10-ох роках. Чи можете уявити собі як ми обоє відчували? Ми зараз почали робити розпорядок, щоб відпустили мою сестру, Герту, яка ще була в таборі для підлітків. Після 50 миль (80 кілометрів) ходу й їзди ми прибули до того табору й я з матір’ю домоглись, щоб власті неохоче відпустили її, і з радощами нас троє вернулись додому. Тепер тільки один член нашої родини ще був відсутнім.

Незабаром він теж вернувся з старим велосипедом навантаженим його малим майном. Батько відбув 10 років у різних концтаборах. Він розказував нам про той ганебний „марш смерті”a тисячів ув’язнених від табору Заксенгаузену до Любеку, де здається власті мали план стратити їх всіх. Між ними було 250 Свідків, голодуючих і слабких, які тримались разом і допомагали одні одним.

Останньої ночі того маршу ув’язнені ховались в лісі. Російське й американське військо підходило ближче та’ ближче. Послухавши поради деяких вартових, багато ув’язнених старались утекти до американського фронту. Коло 1.000 упало від куль вартових. Але Свідки підозрівали це і, помолившись до Єгови, залишились у лісі. Незабаром організація між гвардією ТП (Таємна поліція) провалилась, і до кількох днів Свідки установили контакт з визволяючими арміями. Ані один Свідок не вмер на протязі цього тяжкого випробовування. „Ми завжди допомагали одні одним”, сказав батько.

Про деякі речі батько ніколи не розказував нам, але про які ми довідались від інших Свідків. Наприклад, одного пополудні, коли сторожа так оббила його, що він лежав на землі неначе мертвий, з вивихнутими суглобами, то вартові підняли його тіло й кинули на візок, яким розвозили глину й малі каміння. Потім вони кинули батька в рів, лишаючи його розповзаного в болоті неначе сміття. Щасливо, коли стемніло, то інші Свідки крадькома підійшли до нього й взнали, що він ще був живий. Вони принесли батька назад і вилікували його.

І одного разу у Бухенвальді він так ослаб з голоду, що всі думали, що він напевно помре. Але без жодної очевидної причини власті перемістили його до іншого концтабору де використовували його майстерні здібності. Отже, в різні способи, батько був зобов’язаний своїм життям зберігаючій силі Єгови й любові своїх братів.

Тепер ми вже знову були родиною й зараз стали займатись служінням Єгові. Від 1945 до 1949 р., довколо нас було гарне зростання, і ми втішались свободою, якої в Німеччині не було ще від перед Гітлерового часу. Але Магдебург знаходиться в Східній Німеччині, і після війни цю околицю перебрала комуністична влада. Незабаром ця влада теж позбавила нам мир.

Останій раз, коли ми могли свобідно збиратись на конвенції було в 1949 р., в Західному Берліні. Це була дуже значна конвенція для мене, тому що я охрестився на ній. Але погані обставини вже почали розвиватись. Свідки зникали, не бувши арештовані, тільки пропадали немов їх хтось викрадав. Спочатку не накладали офіційної заборони, але тиск збільшувався. Потім я вчув, що братів служачих у відділі в Магдебургу відвели закутих, і офіційно оголосили заборону нашої роботи.

Отже Свідки Єгови знову стали підпільною організацією. Ми мусили діяти обережно, тому що деякі приходячі на зібрання були таємні агенти. Отже, зібрання відбувались потайно в різних часах і в різних днях. Якщо ви пропустили зібрання, то не будете знати час наступного.

Ми теж були обережні коли проповідували від дому до дому, і не носили нічого з собою, яке могло б виявити, що ми були Свідками Єгови. Ми навчились як майстерно розсуджувати реакції людей. Коли ми відчувались ніяково, то зараз вкорочували розмову й залишали ту околицю. Як звичайно ми приступали тільки до одного дому на вулиці а потім ходили до іншого в іншій околиці. У Східній Німеччині ми знайшли багато людей, які дійсно любили правду.

Як звичайно, власті знали, що всі члени моєї родини були Свідками Єгови, і незабаром прийшли відвідати нас. Цього разу здається поліція мною цікавилась, і мене взяли до в’язниці. Але, завдяки Єгові мене там не тримали довго — тільки три дні.

У поліцейському відділі я мав гарну нагоду свідчити про мою віру. Там було 10 поліцаїв і чомусь вони були дружні. Може вони думали, що зможуть навернути мене до комунізму. Вони випитували мене про те, що я вірив і чому, і я ще бачу їх як вони сиділи й слухали без слова. Тоді мені було 18 років, і бувши сповнений радістю, я розказував їм правду з Біблії.

Потім вони відпустили мене й сказали: „Ми даємо тобі нагоду. Але ти не можеш проповідувати від дому до дому, і два рази в тижні мусиш давати нам відзив про себе. Ми будемо стежити за тобою, і якщо знайдемо, що ти будеш поводитись неправильно то візьмемо тебе до Росії, на Сибір!” Вони сміялись коли казали мені це, але якщо це був якийсь жарт, то був безжалісний.

„В 1951 р., нам донеслось про розпорядок на конвенцію в Франкфурті, Західній Німеччині, і що на тій конвенції буде президент Товариства Вартової Башти. Я дуже хотів прибути на ту конвенцію. Мала група десь з 12 нас уважно планували як нам перейти кордон. Але прибувши до Західної Німеччини, наші проблеми не зникли. Наші східнонімецькі марки не мали великої вартості в Західній Німеччині. Отже, ми мусили старатись, щоб хтось нас підвіз до Франкфурту.

Декотрі водії вантажних автомобілів були б підвезли нас, але наша група була завелика. Проте, як ми обговорювали нашу проблему, то недалеко нас стояло кілька автобусів. Чоловік вийшов з одного, зауважив нас і вернувся в автобус. Трохи пізніше, він знову вийшов з автобуса й приступив до нас. „Я чув вашу розмову”, він сказав. „Я знаю, що ви є Свідками Єгови, що ви прибули із Східної Німеччини, і хочете поїхати на конвенцію в Франкфурті. Ми теж є Свідками Єгови. Ми всі їдемо до Франкфурту, і зібрали колекцію, щоб заплатити за вашу подорож з нами”.

Ми не могли повірити цьому! Всі брати вийшли з автобуса, і ми почали обіймати одні одних. Вони знали як ми рискували перейти кордон, отже постарались, щоб ми мали приємну подорож до Франкфурту. І прибувши на конвенцію там нам дали харч і приміщення безплатно. Коли конвенція закінчилась, то нам дали квитки на поїзд назад до кордону. Проте, друзі перестерегли мене, що поліція знову шукала за мною. Мене пізнали коли я ходив проповідувати! Я пригадав собі ті погрози про Сибір, і здавалось, що вже прийшов час втекти. Отже, о третій годині одного ранку в літі 1952 р., я сів на поїзд у Східному Берліні й переїхав до Західного. Після кількох днів формальності, мені дозволили замешкатись у Західній Німеччині. Єгова допоміг мені перебороти ще одну кризу.

Незабаром після цього, мені трапилась нагода вибратись до Сполучених Штатів. Я прибув до тієї країни в 1957 р., і мав цілий рік часу навчатись англійської мови перш ніж прибув на конвенцію в Янкі стадіоні в 1958 р. Після всіх тих років таємної праці, це був чудовий досвід для мене бути вільним між чверть мільйона співвіруючими!

З часом моя сестра й батьки теж виїхали з Східної Німеччини, і оселились у Західній. Мої батьки вже повмирали, бувши вірними до самої смерті. Моя сестра, Герта, ще є дієвим Свідком у Німеччині так як я в Сполучених Штатах.

Досі ми вже зазнали багато труднощів, і через усе це могли повторити Давидові хвилюючі слова в Псалмі 62(63):1, 7, НС: „Боже — Ти Бог мій, я шукаю Тебе . . . бо Ти доказався бути поміч для мене, і в тіні крил Твоїх я співатиму радісно”.— Так як розказує Ганс Навман.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 16]

Уявіть собі почуття моєї матері, коли вона дивилась як гестапівці силоміць брали нас з собою

[Вставка на сторінці 17]

„Твого батька взяли до концтабору за те, що він читав Біблію”

[Вставка на сторінці 17]

Я почав бачити як Єгова керував справами на мою користь на протязі тих трудних років

[Вставка на сторінці 18]

Моя мати вибігла, щоб міцно обняти мене перший раз у 10-ох роках

[Ілюстрація на сторінці 16]

Моя сестра, Герта, і я з матір’ю в 1937-му році

[Вставка на сторінці 19]

Господь [Єгова, НС] моя скеля й твердиня моя, і Він мій Спаситель! Мій Бог — моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя! — Псалом 18:3.